Не дивно, що це викликало обурення, однак на запитання в радіо-інтерв'ю до міністра Юстиції Беатріс Аск, чи вона занепокоєна таким безсумнівним застосуванням профілювання, вона відкинула всі звинувачення, заявивши, що те, що люди розглядають як расове профілювання, було тільки питанням особистого досвіду, наголосивши, що не має наміру вживати жодних заходів щодо того.
Письменник Йонас Хассен Хемірі написав відкритого листа у відповідь на заяву пані Аск, який було опубліковано у стокгольмський газеті «Dagens Nyheter» 13 березня 2013 року. На протязі дня лист було розповсюджено у соціальних мережах та теоретично було прочитано кожним громадянином Швеції, котрий має екаунт у твітері. Цей лист став найбільш популярним текстом в історії Швеції.
Люба Беатріс Аск,
У світі є багато речей, що роблять нас відмінними. Ви народилися в середині п'ятдесятих; я народився наприкінці сімдесятих. Ви є жінкою; я є чоловіком. Ви політик; я—письменник. Але між нами є дещо спільне. Ми обидва вивчали міжнародну економіку (без отримання ступеню). В нас майже подібні зачіски (навіть якщо колір волосся різний).
І ми обидва є повноправними громадянами цієї країни, народженні в цій державі; нас єднає спільна мова, прапор, історія, інфраструктура. Ми обидва рівні перед законом.
Тож мене здивувало, коли минулого четверга у радіопрограмі «P1 Morgon» на запитання, чи у Вас як у міністра юстиції викликає занепокоєння той факт, що люди (громадяни, платники податків, виборці) стверджують, що були зупинені поліцією для перевірки документів лише на підставі зовнішнього вигляду (смуглявої зовнішності та темного, а не світлого волосся), Ви відповіли:
«Переживання «чому підозра пала на мене», звичайно, може бути дуже інтимним. Є колишні засуджені, яким здається, що вони завжди знаходяться під підозрою, незважаючи на те що неможливо, спираючись на зовнішність, зробити висновок, що людина скоїла злочин [...]Для встановлення законності дій поліції, необхідно бачити картину в цілому.»
Цікаво обрані слова: «колишні засуджені». Оскільки це стосується всіх нас. Всіх нас, винних, поки не доведено зворотне. В який момент індивідуальні емоції перетворюються на підґрунтя расизму? Коли вони втілюються в дискримінацію, гноблення, насильство? І яким чином бачення питання в цілому може відкидати особистий досвід громадян?
Я звертаюсь до Вас із простим проханням, Беатріс Аск. Я пропоную нам влізти одне одному в шкіру та помінятись переживаннями. Ну ж бо. Зробімо це. Ви ніколи не були проти трішки безглуздих ідей (я ще пам'ятаю Вашу неоднозначну пропозицію, що кожному, хто купує секс, потрібно надсилати повідомлення у конверті кольору лаванди*). На 24 години ми обміняємось тілами. Спочатку я буду у Вашому тілі, щоб збагнути, як це—бути жінкою в патріархальному світі політики. Потім Ви влізете в мою шкіру, щоб зрозуміти, що коли виходиш на вулицю, спускаєшся до метро, заходиш в шопінг-центр і бачиш там поліцейського, який втілює закон, і який має право підійти і попросити довести свою безвинність, це навіює спогади. Інші приниження, інша форма, інший вигляд. І не потрібно заглиблюватись далеко в історію, до Німеччини часів Другої Світової війни чи до Південної Африки у вісімдесятих. Нашої сучасної історії Швеції є цілком достатньо, низки випадкових переживань, що наше спільне тіло раптово пригадує.
Як я, шестирічним хлопчиком, опиняюся в аеропорту Арланда, на нашій спільній землі. Ми з татом прямуємо до митниці, в нього спітнілі руки, він закашлюється, поправляє волосся та начищає черевики до блиску. Він декілька разів перевіряє, чи його шведський паспорт на місці у внутрішній кишені. Всім з білим кольором шкіри дають пройти. Але нашого тата зупиняють. Та ми міркуємо. Можливо це випадковість. Мені десять, та сама сцена. Можливо це був його акцент. Мені дванадцять—те саме. Можливо це була його розірвану валіза із поламаною змійкою. Мені чотирнадцять, шістнадцять, вісімнадцять.
Мені сім, я йду до школи та отримую настанову, як поводитись в суспільстві, від батька, вже тоді стурбованого, що його дітям перейде у спадщину його аутсайдерність. Він каже, «якщо ти схожий на нас, ти повинен завжди бути в тисячу разів кращим за інших, якщо не хочеш бути відкинутим суспільством.»
«Чому?»
«Тому що всі расисти.»
«Ти також расист?»
«Всі, окрім мене.»
Тому що саме так функціонує расизм. Він ніколи не буває нашою провиною, нашою історією, не закладений в нашій ДНК. Він завжди деінде, не в цьому місці, не в цей час, не частина мене, не частина нас.
Мені вісім, я дивлюсь фільм, де темношкірі люди ґвалтують, принижують та лупцюють своїх жінок, викрадають дітей, маніпулюють, брешуть, крадуть та ображають. Мені вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, тридцять два, ті самі одновимірні персонажі використовуються знову і знову.
Мені дев'ять, я вирішую стати найстараннішим учнем у класі, найбільшим в світі підлабузником. Усе йде згідно з планом, і тільки тоді, коли нашого вчителя замінили, хтось припускає, що ми з Вами є найбільшим хуліганом у класі.
Мені десять. Мене переслідують скінхеди вперше, але не востаннє. Вони помічають наше спільне тіло біля винної крамнички на Хогалідскиркан, вони ревуть, ми тікаємо, ховаємось у під'їзді, відчуваємо смак крові, наше спільне серце вилітає з грудей дорогою додому.
Мені одинадцять, переглядаю комікси, де азіати є таємничими та екзотичними, чудово темноокими, чуттєвими (але також віроломними).
Мені дванадцять. Я йду в Мега Скрівакадемієн послухати диски, та щоразу коли ми йдемо туди, охоронці кружляють навколо нас, як яструби, перемовляючись за допомогою вокі-токі, вони слідкують за нами на відстані лише в декілька метрів. Ми намагаємось поводитись природно, прагнемо щоб мова нашого тіла не виглядала підозріло. Йди нормально, Беатріс. Дихай рівно. Підійди до полички з дисками та візьми той диск Тупака таким чином, щоб показати, що ти не плануєш його вкрасти. Але охоронці переслідують нас, та мабуть десь в глибинах нашого спільного тіла ховається сором змішаний із задоволенням від смаку того, що стало пасткою для наших батьків, в отриманні відповіді на запитання, чому наші батьки так нічого не досягли тут, чому їхні мрії поглинуло море відмов у працевлаштуванні.
Мені тринадцять. Я починаю вештатись в центрі молоді та чую історії. Старшого брата товариша, котрий огризався до поліцейського, шпурнули у поліцейську машину, потім його викинули назад в Нака із розбитим носом. Двоюрідного брата товариша було затягнено та побито в тій маленький кімнатці на станції метро Слюссен (та використано телефонну книгу, щоб не залишилось синців). Татового товариша Н затримав поліцейський патруль та закрив у витверезнику через невиразну мову, лише наступного дня помітили, що щось було не так. В приймальному відділі діагностували аневризму; на похороні його дівчина сказала: «якби тільки вони подзвонили мені, я би їм сказала, що він не вживав алкоголь».
Мені тринадцять з половиною, я живу в місті, де лютує людина із гвинтівкою з лазерним прицілом, людина, що протягом семи місяців застрелила 11 темноволосих людей і поліція ні разу не втрутилась. Тож наш спільний мозок починає міркувати, що саме мусульмани завжди недолугі, завжди ті, хто мають арабські іменами мають найнижчий статус (та повністю відкидаючи згадки про ті часи, коли інші структури були при владі, ті часи, коли школяра, якого всі дражнили «Жид», було прикуто до огорожі ремінем, і всі глузували з його спроб визволитися; він теж сміявся, намагався сміятись; чи було нам смішно?)
Мені чотирнадцять, виходжу з МакДональдсу на Хорнсгатані, двоє поліцейських вимагають посвідчення особи. П'ятнадцять, сиджу перед крамницею «Експерт», під'їжджає поліцейська машина, двоє поліцейських запитують документи, цікавляться, як справи. Потім повертаються до машини.
Весь час відчуваю внутрішню боротьбу. Один голос каже: вони, до біса, не мають права вершити суд над нами. Вони, до біса, не можуть патрулювати місто своїми загонами. Їм заборонено позбавляти нас почуття безпеки в наших власних околицях.
Але інший голос промовляє: а що, як це була наша провина. Можливо, ми занадто голосно розмовляли. Були одягнені в спортивні кофти та кросівки. Наші джинси були заширокі із підозрілою кількістю кишень. Ми припустилися помилки перефарбувавши волосся яскраво. Наша шкіра містить забагато меланіну. Нам випало носити прізвища, які нагадують тій невеличкій країні, що вона є частиною чогось більшого. Ми були молоді. Все безсумнівно зміниться, коли ми подорослішаємо.
Наше спільне тіло дорослішало, Беатріс Аск. Ми перестали вештатися у молодіжному центрі, змінили спортивний одяг на офісний. Ми припинили грати в баскетбол та почали студіювати економіку у Стокгольмській Школі Економіки. Одного дня ми стояли біля Центральної Станції метро, занотовуючи щось у записник (оскільки хоча ми і вивчали економіку, потаємно мріяли стати письменником).
Несподівано хтось наблизився з правого боку, міцний чолов'яга з навушником. Запитав «Як життя?» Наказав показати посвідчення, тоді поліцейським прийомом підняв нам руки вгору, штовхнув до машини, де ми мали сидіти в очікуванні допоки він отримає підтвердження нашої особи. Вочевидь ми були схожі на когось іншого. Ми очікували у фургоні протягом 20 хвилин. Самі. Але не зовсім самотні. Оскільки сотні людей проходили повз нас. Їх погляд казав, «Ще один. Наступний, хто відповідає нашим упередженням. »
Тож, Беатріс Аск, хотів би я аби Ви були разом зі мною у цій поліцейській машині. Але ні. Я був там сам. Я зустрічався поглядом з перехожими, намагався дати зрозуміти, що я не винен, що я тільки був схожим на когось іншого. Проте важко доводити свою безвинність сидячи на задньому сидінні поліцейського фургону.
І неможливо бути частиною спільноти, коли Влада постійно вбачає в тобі когось Іншого.
Через 20 хвилин нас звільнили, без вибачення, без пояснень. Натомість: «тепер можеш йти.» І наше, переповнене адреналіном тіло, пішло, в голові лунала думка «я маю про це написати». Але пальці знали, що цього не станеться. Тому що наші переживання, Беатріс Аск, є дрібницею у порівнянні з тим, що відбувається з іншими. Ми народжені по цю сторону кордону, наша мама шведка за походженням, наша реальність—це затишна кімната з м'якими подушками у порівнянні до того, що відбувається з тими, хто насправді не має можливостей, засобів до існування та документів. Нам не загрожує депортація та ув'язнення при поверненні в країну. Та усвідомлюючи, що становище інших є набагато гіршим, ми обрали мовчання замість слів; пройшов час та розпочалося впровадження «REVA»—«законного та ефективного проекту». Поліція почала прочісувати шопінг-центри, чергувати біля клінік, які обслуговували нелегалів, депортувати сім'ї , діти яких були народженні в Швеції. Громадяни Швеції були змушені пред'являти паспорти для засвідчення особи, та чинний міністр Юстиції пояснив, що тільки особисті переживання затриманих могли тлумачити такі дії як расове профілювання, з яким вони не мали нічого спільного. Порядок, встановлений владою. Жорстока процедура. Кожен виконував свою роботу. Охоронці, поліція, митні офіцери, політики, люди.
Тут Ви мене перериваєте та заперечуєте «Чому так важко зрозуміти? Кожен повинен дотримуватись закону». Наша відповідь «а що, як закон є нелегітимним?»
Ви кажете: «справа в пріоритетах, наші ресурси є обмежені». Ми заперечуємо: «чому грошей завжди вистачає на переслідування але ніколи немає на захист?»
Ви кажете: «Як інакше уможливити одночасне поєднання соціального захисту з наданням притулку усім». Ми відводимо очі, бо, відверто кажучи, не маємо чіткої відповіді на це запитання. Але ми знаємо, що людина не може існувати поза законом і необхідно прийняти заходи стосовно дій правоохоронців, які поширюють неспокій та направляють закон проти своїх громадян. Нарешті з Вас досить, Беатріс, Ви намагаєтесь покинути наше спільне тіло, так само як читачі, Ви міркуєте, що це триває занадто довго, занадто багато повторень ні до чого не призводить. Ви маєте рацію, в тієї історії немає кінця, немає рішення, ніякого аварійного виходу, тільки самі повтори, оскільки механізм не зникне тільки тому, що ми проголосуємо проти «REVA», «REVA» є логічним продовженням постійного, нефорсованого тиску, «REVA» існує через нашу нездатність переформулювати цей визначений віками національний імідж, та сьогодні ввечері у черзі до бару, люди з інакшим коліром шкіри відходять в сторону аби не бути зупиненими охороною, і наступного дня у черзі на житло люди з іноземними прізвищами використають прізвища своїх партнерів, щоб не дістати відмову, та нині, в поданні на роботу пересічний швед пише НАРОДИВСЯ ТА ВИРІС У ШВЕЦІЇ великими літерами, тільки через те що знає, що може статися в іншому випадку. Але ніхто нічого не робить. Натомість ми зосереджені на розшуку людей, що переїхали сюди у пошуках безпеки, яку ми з гордістю можемо запропонувати (в якійсь мірі) нашим громадянам. І я пишу «Ми», оскільки ми є частиною цілого, цього соціального тіла, цього ми.
Тепер Ви можете йти.
