до якої дістатися—як через квітні та січні,
і розсічений світ постає у квітучій брехні,
і квітуча брехня у ґрунти залягає навічно.
ми купуємо волю у секондах, так, без пуття,
видають під розписку нам сірі обпатрані крила.
ми поводимось добре—отож нас звільняють з життя
достроково—у небо. допоки його не закрили.
я пишу вам зі сходу—там дивні бувають міста,
ось, наприклад, моє—воно тягнеться всюди позаду,
його вранці охоплює біла пекуча пітьма,
а вночі виповзає шершава розлючена правда.
сніг в домівці лежить, на порозі біда прилягла,
і зривається дощ—чи то скрапують пальцями днини.
через сутінки часу нас доля сюди привела—
о як солодко, солодко й страшно
смердить батьківщина!
я пишу вам зі сходу, з обплутаних мороком рік,
над якими летять душі—клаптики білої вати.
що лишилось мені? чи що-небудь лишилось мені?
отже—маю писати, писати, писати.
*
Сонце замурзане, в небі дві давні подряпини—
слід літаків, а під ними риплять ліхтарі.
равлики-душі летять над наметами талими,
хатка на спині—і сяйво зелене вгорі.
Бачиш—хатинка на спині, на тому чи іншому світі,
світ небезпечний він пахне вовками, і панцирні риби
риють підземні глибини, й нарешті нам всім
справжній будується дім—літачок паперовий.
Знаєш, цей світ—він не наш, просто голку тупу і пекучу
встромлено в серце, й нитки протягнулися білі,
марлеві білі нитки в наші мишачі хатки . . .
дім нам для чого? щоб сумніви в ньому плекати.
Сумніви, як хробачки, після дощику виповзли.
сумніви, як хробачків, задавили ми танками.
Бог не рахує людей, лише жменька лишається попелу . . .
тихо в кімнаті, помиті поли, що ж ви знову натупали?
*
дотягніть, дотягніть моє мертве коріння
аж до місяця, аж до чужого життя,
там, на місяці, кошики роблять з бадилля,
в кожен кошик потроху кладуть забуття.
вислизає мій дім. вислизає, як риба
з рук, чужий і похилий стоїть вдалині,
моя воля на шиї—як зашморг без мила,
і вже добре в пекельній оселі мені.
вже на місяці все це - покоцані сходи,
сіра кішка моя і незграбне пальто,
фотографій давнішніх зіниці червоні
на обличчях, які не впізнає ніхто.
ці маленькі замучені квіти—на щастя,
хоч вони від минулого нас захистять.
а під чорним розхитаним небом, як казка,
чорні вулиці чорного міста летять.
*
моє місто, ранами вкрите,
приходить вночі до лікарні,
скручується на обрії черга
і тягнеться до зорі,
і чути з усіх куточків—
мамо, ну що ж ти, мамо,
заховай мене в ямку
на далекому пустирі
чому не радієш, мамо, сину своєму старому
він в гості прийшов до тебе, як в дитинстві, стоїть в кутку,
було йому двадцять років—а буде темрява й спогад,
він стати хотів героєм, а став на кригу крихку.
моє місто так важко дихає, а лікар такий спокійний,
він бачив сонми і сонми рубаних й рваних ран,
йому б допалити цигарку та знову кудись покликали,
а по вологій стелі лізе чорний тарган.
а син став повітрям і димом і світлом в кінці тунелю,
джгути стискають повітря, джгути затискають шлях,
не віддавай мене, мамо, приніс я бинта чистенького,
мамо, там, за обрієм, напівмертвий літає птах.
мамо, чи бачиш мене? в небі ганчірка літає,
повітря—як скло в легенях, а в серці чорна вода.
сяйво вгорі зелене - вже скільки років собачих
птах летить напівмертвий, летить до свого гнізда.
