я пишу вам зі сходу, з бездомної тої землі,
до якої дістатися — як через квітні та січні,
і розсічений світ постає у квітучій брехні,
і квітуча брехня у ґрунти залягає навічно.
ми купуємо волю у секондах, так, без пуття,
видають під розписку нам сірі обпатрані крила.
ми поводимось добре — отож нас звільняють з життя
достроково — у небо. допоки його не закрили.
я пишу вам зі сходу — там дивні бувають міста,
ось, наприклад, моє — воно тягнеться всюди позаду,
його вранці охоплює біла пекуча пітьма,
а вночі виповзає шершава розлючена правда.
сніг в домівці лежить, на порозі біда прилягла,
і зривається дощ — чи то скрапують пальцями днини.
через сутінки часу нас доля сюди привела —
о як солодко, солодко й страшно
смердить батьківщина!
я пишу вам зі сходу, з обплутаних мороком рік,
над якими летять душі — клаптики білої вати.
що лишилось мені? чи що-небудь лишилось мені?
отже - маю писати, писати, писати.
*
Сонце замурзане, в небі дві давні подряпини —
слід літаків, а під ними риплять ліхтарі.
равлики-душі летять над наметами талими,
хатка на спині — і сяйво зелене вгорі.
Бачиш — хатинка на спині, на тому чи іншому світі,
світ небезпечний він пахне вовками, і панцирні риби
риють підземні глибини, й нарешті нам всім
справжній будується дім — літачок паперовий.
Знаєш, цей світ — він не наш, просто голку тупу і пекучу
встромлено в серце, й нитки протягнулися білі,
марлеві білі нитки в наші мишачі хатки . . .
дім нам для чого? щоб сумніви в ньому плекати.
Сумніви, як хробачки, після дощику виповзли.
сумніви, як хробачків, задавили ми танками.
Бог не рахує людей, лише жменька лишається попелу . . .
тихо в кімнаті, помиті поли, що ж ви знову натупали?
*
дотягніть, дотягніть моє мертве коріння
аж до місяця, аж до чужого життя,
там, на місяці, кошики роблять з бадилля,
в кожен кошик потроху кладуть забуття.
вислизає мій дім. вислизає, як риба
з рук, чужий і похилий стоїть вдалині,
моя воля на шиї — як зашморг без мила,
і вже добре в пекельній оселі мені.
вже на місяці все це - покоцані сходи,
сіра кішка моя і незграбне пальто,
фотографій давнішніх зіниці червоні
на обличчях, які не впізнає ніхто.
ці маленькі замучені квіти — на щастя,
хоч вони від минулого нас захистять.
а під чорним розхитаним небом, як казка,
чорні вулиці чорного міста летять.
*
моє місто, ранами вкрите,
приходить вночі до лікарні,
скручується на обрії черга
і тягнеться до зорі,
і чути з усіх куточків —
мамо, ну що ж ти, мамо,
заховай мене в ямку
на далекому пустирі
чому не радієш, мамо, сину своєму старому
він в гості прийшов до тебе, як в дитинстві, стоїть в кутку,
було йому двадцять років — а буде темрява й спогад,
він стати хотів героєм, а став на кригу крихку.
моє місто так важко дихає, а лікар такий спокійний,
він бачив сонми і сонми рубаних й рваних ран,
йому б допалити цигарку та знову кудись покликали,
а по вологій стелі лізе чорний тарган.
а син став повітрям і димом і світлом в кінці тунелю,
джгути стискають повітря, джгути затискають шлях,
не віддавай мене, мамо, приніс я бинта чистенького,
мамо, там, за обрієм, напівмертвий літає птах.
мамо, чи бачиш мене? в небі ганчірка літає,
повітря — як скло в легенях, а в серці чорна вода.
сяйво вгорі зелене - вже скільки років собачих
птах летить напівмертвий, летить до свого гнізда.
я пишу вам зі сходу
Elina Sventsytska
This cycle of poetry emerges out of the author’s experience of emigration and repeated dislocation due to the violent reverberations of the ongoing Russo-Ukrainian war. A native of Donetsk, Ukraine, she moved to Kyiv due to the onset of the war in Donbas in 2014. When Russia invaded in spring of 2022, she was forced to move again, landing in Italy, where she is currently a refugee in Anzio, near Rome. Sventsytska’s poetry is remarkably rhythmic and melodious, weaving a rich sensory world full of pungent odors and hazy, smoke-filled skies. Filled with the haunting imagery of predatory and distraught creatures (wolves, armored fish, half-dead birds, crushed worms), her words evoke the vulnerability of the environment as they mourn both its violence and destruction. Her poems are deeply rooted in their physical sense of place, despite—or perhaps because of—her own patterns of forced movement. Indeed, she refuses geographic or historical specificity, choosing instead to evoke the repetitive cycles of life, violence, and death.
One of my main challenges in translating these poems was to maintain their affective weight and striking descriptive imagery, without unduly sacrificing the rhythmical stresses and rhymes that are so prominent in Slavic versification. In general, Slavic poetry tends to be less regulated by meter than English, but rhymes are far more common due to the diverse range of grammatical endings. English, on the contrary, is a notoriously difficult language in which to rhyme. My solution was to prioritze preserving the repeated phonemes where I could, and to compensate for the lack of rhyme with internal consonances—such as assonance—which is in alignment with the modern Ukrainian culture of poetry.
One of my main challenges in translating these poems was to maintain their affective weight and striking descriptive imagery, without unduly sacrificing the rhythmical stresses and rhymes that are so prominent in Slavic versification. In general, Slavic poetry tends to be less regulated by meter than English, but rhymes are far more common due to the diverse range of grammatical endings. English, on the contrary, is a notoriously difficult language in which to rhyme. My solution was to prioritze preserving the repeated phonemes where I could, and to compensate for the lack of rhyme with internal consonances—such as assonance—which is in alignment with the modern Ukrainian culture of poetry.
Elina Sventsytska (b. 1960) is an award-winning Ukrainian poet, writer, and philologist. A former professor at Vasyl' Stus Donetsk National University and V.I. Vernadsky Taurida National University, Sventsytska is the author of eight books, published by Donetsk, Kyiv, and Lviv publishing houses. Her poems and prose have been translated into Polish, Italian, English, French, and Finnish, and published in The Opiate and New English Review, among others. She has received numerous international and national literary prizes, including the first national Planet of the Poet prize (Ukraine), the American Ukrainian Library prize (United States), and the Voloshin award (Ukraine), as well as third prize in the international short prose competition Without Borders (Barcelona, Spain).
Wendi Bootes is a writer, translator, scholar, and educator based in the Bay Area. She teaches at the University of California, Berkeley, where she is also a PhD candidate in comparative literature. She has been translating (primarily from Russian into English) for eight years.
