Чотири вірші
Yuri Andrukhovych
Єдиноріг
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).
Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А всюди ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра—
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.
Єхидна
Повертаємся, всіявши зойком оази—
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинено місто, мов острів прокази
або клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком невидна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босий піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
Грифон
Мій пане, який нерозумний світ!
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.
З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.
Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І, замовклу, її
у землю сховай від облуд і образ.
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
Гaспид, або ж Дідько
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
Він—той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.
І б’ється в бубон вогке копито,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди . . .
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п’ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).
Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А всюди ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра—
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.
Єхидна
Повертаємся, всіявши зойком оази—
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинено місто, мов острів прокази
або клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком невидна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босий піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
Грифон
Мій пане, який нерозумний світ!
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.
З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.
Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І, замовклу, її
у землю сховай від облуд і образ.
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п’єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
Гaспид, або ж Дідько
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
Він—той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.
І б’ється в бубон вогке копито,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди . . .
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п’ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.