Собачі дні у середині лютого, або ж канікули, були зі мною в Нікараґуа. Вони були також із нікараґуанськими школярами, для яких за два дні після мого прильоту до Ґранади розпочинався новий шкільний рік. На площі Незалежности синів національний прапор, і порцеляна синього неба широчезною мискою накривала місто Ґранаду. На ринку продавці підмітали вчорашнє сміття, брички з кіньми стояли у черзі, чекаючи на клієнтів, а юні повії, які стоять на розі ринку з опівночі, мабуть, о цій вранішній порі ще солодко спали. Нічийні пси нишпорили по смітниках. Із готельної тераси пахло кавою, офіціанти у білих камзолах обслуговували поодиноких готельних постояльців. Місяць лютий у Нікараґуа видався теплим, без дощу, лише якогось дня з боку озера насунула дощова хмара, але її відразу ж пошматували вітри, і вона, бризнувши кількома краплями, наче коров’ячим молоком, розтанула за зеленою вершиною вулкана Момбачо. Щоранку, приймаючи душ, я роздивлявся вогку зелень Момбачо, що висіла над почорнілою черепицею кварталів. Вікно з моєї душової виходило саме на вулкан, вершок якого часто обліплювали, наче сніг, білі хмари, що їх потім здували сильні вітри. За кілька днів у Ґранаді я звик. Перше, що я бачив, – це вулкан Момбачо, і перше, що чув, – це невиразні звуки голосів, які долинали із сусідньої вулиці; то були голоси вуличних торгівців, які вже смажили м’ясо, банани, картоплю і кукурудзу на продаж. Мої шлунок та свідомість легко перетравлювали ранкову каву на терасі й зелений лютий після Нью-Йорка, хоча це підступне листя на деревах і засвічені лампи квітів посеред зими заводили мене в певне непорозуміння, до якого звикаєш уже наступного дня після прильоту до цієї країни.
2
Приїжджаючи у чуже, зовсім не знане мені місто, ловлю себе на думці, що ця зустріч, цих кілька днів призначені мені для пошуку слідів власної тимчасовости. Сьогодні це Ґранада, середньовічне нікараґуанське місто поміж вулканами й озером; і сьогоднішній ти – поміж сороками і п’ятдесятьма роками. Ти вимагаєш від Ґранади відвертости, наче ловиш за руку жінку, котрій хочеш сказати кілька слів захоплення; і, мов шолудивий пес із площі Незалежности, вигострюєш нюх і слух, щоби не помилитися, в якому саме місці з’явивсь і які саме слова потрібно сказати. У цьому тобі можуть допомогти вірші, але їх іще не написано, може, заради них ти прилетів до Ґранади? Чи може, для того, щоб відчути: Ґранада – це місто твоєї втоми, місто твоїх собачих днів, місто зеленого кольору – колихких лютневих дерев і сукні австралійки. Може, тому, що цій тимчасовості конче потрібна зупинка, місце, в якому кольорові стіни будинків і запилюжені сонні діти – тимчасовість, хоча в Латинській Америці тимчасовість показова, колористична, сексуальна, тілесна, музична – і тому постійна.
3
Із готельної тераси щоденне життя стає керамічними пляшками і вазами, розмальованими пищиками, музикою, котра не припиняється. У внутрішніх готельних двориках над пальмами – сині джинси неба, і фонтани туркотять, наче голуби, а коли сидиш у кріслі-гойдалці на готельній терасі, світ гойдається тобі зеленими барвами, і запахи розливаються млосним димом смажених бананів і коров’ячого м’яса. Я не помилюся, коли скажу, що музика разом із кіньми і псами, вулканною пилюкою, яку приносять вітри, зеленими тінями дерев та кольорами карнавалу захоплює ув обійми це місто, наче тимчасова коханка. Спочатку десь після щоденної сієсти, на яку заслуговує кожен нікараґуанець у гамаку чи на вулиці, на тротуарі, або ж, спершись на стовбур дерева, музика приходить із барабаном і великою дерев’яною лялькою в яскравій спідниці із розмальованими рисами обличчя, червоними губами та щоками, – лялька оживає і крутиться, барабан немилосердно тріскоче, а найменший учасник збирає гроші. Усередині цього вбраного в одежі металевого каркасу - малий ляльковод, якийсь зірвиголова з околиць міста, а руки двометрової красуні під час кружляння розпрямлюються і зачерпують тепле повітря, густе, як сироп, котрим поливають лід і котрий продають як морозиво.
4
Мені подумалося, що тепло підживлює музику і зі ще більшою силою жене жилами кров, воно не тільки достигає у зелених плодах кави, не лише підтримує рисові стебла чи вилискує золотими злитками кукурудзяного зерна; тепло збалансовує й урівноважує життя і смерть, зелень на схилах і вигорілі брунатні поля, худих корів і коней, воно присипляє втомлених мешканців і зривається у карнавальному поході, воно шукає виходу, і цим виходом, постійним виходом в одному напрямку. Є любов та бідність. Злиденність змінює історію, але не змінює способів існування і виживання. Майже опівночі я переходив притихлий ринок, а на розі, під деревом, стояло четверо дівчат, вони першими привіталися зі мною, мовивши щось на зразок Hola, я щось їм відповів. Вони стояли і реготали, не надто звертаючи увагу на інших перехожих. Під їхнім деревом лежав білий пес, а поряд із псом – заслинений і брудний п’яничка. Було не зовсім зрозуміло: чи він заснув від утоми, чи набрався в якійсь дешевенькій забігайлівці, й чи у нього взагалі є дім. Мій готель був поруч, дві хвилини ходи від цих дівчат, від дерева з псом і сплячим чоловіком. Світла у готелі вже було вимкнено, тільки над терасою жовтеньке, як собача сеча, світло, поливало навколишню темряву, в якій самотньо бовваніли крісла-гойдалки. Я присів ув одне з цих крісел, музика і життя у цей час затихли, накрившись снами. Угорі поблискували плоди зірок, з-над озера зривався вітер і розпорошував пісок безлюдними вулицями. Я приплющив очі. «Señor», – почулося поруч, я розплющив очі й побачив, що біля мене у кріслі-гойдалці навпроти сидить одна з тих чотирьох. Їй було п’ятнадцять, щонайбільше шістнадцять років. «Señor», – повторила вона, наче розламуючи білими зубами це слово-звертання. «Threedollarsandfullservice», – вела далі неповнолітня повія. Видно, бізнес сьогодні не пішов, подумалося мені, і я запитав, щоби якось підтримати розмову: «Howoldareyou?» – «Twentyone», – збрехала вона. «Whatisyourname?» – «Gabriela». Цієї ночі вона могла назвати будь-яке ім’я, будь-який вік і вигадати будь-яку причину, чому стирчить на розі вулиць. У її погляді не було нічого ні незвичного, ні сором’язливого. Вона прийшла торгувати своїм тілом уночі, так само, як удень, на цьому місці спродують керамічні вироби чи біжутерію. «Señor», – повторила вона, вивчаючи мене, – «Тhreedollarsplus Coca Cola». – «Coca Cola isy our favorite drink?» – запитав я Ґабріелу. «You know, man after sex I likes Coca Cola». Я поліз у кишеню і намацав сотню кордоба: «Gabriela, please, buy for yourself a couple of bottles».
5
Я піднімався на вулкан Момбачо, над яким ширяли орли, вони підставляли вітрам широкі крила і наче черкали ними по зелених схилах, наче тренували свій інстинкт смерти, показуючи мені привабливість польоту. На вулкан насувалися хмари, вони провалювались у порослий лісами кратер, вистеляючи собою пухку перину, яку зметуть поривисті вітри, з дірами, з присвистом пищиків. Мокрі дерева, порослі мохом, супроводжували мій шлях з північного схилу вулкана. Вийшовши з мокрого лісу на пологий схил і залишивши вітрам та туманам мокре серце вулкана, я побачив різнотрав’я, котре на південному схилі вистелилося переді мною зарослою щокою. Вдалині у синяві та зелені виднілася Ґранада, виднілися озеро Нікараґуа, поодинокі човни, кілька острівців. Мій зріст тепер був зростом вулкана, з висоти якого сильні вітри забивали мені дух. Хмари пропливали на рівні очей, а місто могло запросто поміститись у моїй долоні, я міг накрити його нею, згребти у жменю. Навіть міг дістати рукою ті кілька човнів, тих рибалок і зачерпнути з озера води разом з водоростями і рибами. З-під землі пробивався сизий і синій дим пари, стискалося мокре серце вулкана, він дихав крізь ніздрі отворів, жив поряд з містом та озером. Я бачив цей вулкан щоранку з вікна душової, бачив його конусовидні рамена і розмазану повітрям зелень і тепер я був частиною тієї зелені й величі, а місто у своїй віддаленості було вузькою протягнутою долонею, теплим порохом, брунатними помаранчами.
6
У Нікараґуа все, здається, позбавлено тривалости. Повертаючись із міста Дистинґвідо, до якого з Ґранади їхати не більше сорока хвилин, за котрі встигаєш вихопити із суцільної стрічки пейзажу якісь деталі, зовсім дрібні: білизну на шворці перед дерев’яною халабудою, худу корову, пальми, селянина, що лежить у гамаку, пасажирів у кузові джипа, брунатні поля ферми, рейсові автобуси, якими у Нью-Йорку возять учнів до школи, а тут – пасажирів, і коли їх набивається повний автобус, то виходять через запасні, аварійні задні двері. Нікараґуанське життя раптом обривається – попереду похоронна процесія, у чорній різьбленій кареті за склом – труна, в чорному камзолі, циліндрі та білих рукавицях - схожий на фокусника у цирку кучер. Двоє коней, що везуть покійника, запряжені у міцну збрую, оздоблену металевими затрасками. Спека, за каретою процесія - родичі й близькі під парасолями; процесія рухається поволі, затримуючи весь транспортний потік. Ця тимчасовість, яка визирнула у похоронній процесії, скидається на карнавал, а людей, кучера, бричку, здається, навіть позичили з карнавального дійства: життя, що перетікає у смерть, і смерть, що посувається поміж життя. Якщо яка-небудь із примітивних форм життя, якась інфузорія-туфелька рухається у напрямку смерти, для цієї форми важливий сам рух. Якщо на ґранадській вулиці рухається і переливається формами, звуками і кольорами карнавал, то його учасникам важливо усвідомити себе частиною великого дійства, відчути цю невидиму нитку, котра прив’язує всіх нас до часу цієї вулиці. Спільний час, поділений, наче помаранча, яку розрізають вуличні торговці для покупців, підгодовує нас відчуттям життя. Під лютневим сонцем Ґранади я вперше ковтав музику карнавалу, поки карнавальна процесія стояла біля церкви delaMerced; поки оркестра також стояла, спершись на почорнілу стіну церковного середньовіччя, різні групи дівчат поправляли панчохи на литках, гребінці у зачісках, квіти на сукнях; поки карнавал іще готувався змити пилюку, принесену за ніч з озера, бо міг же він уявитися мені нестримним потоком ріки, бурхливим очищенням, переможним наступом війська, що захоплює це місто. Карнавальна процесія розпочалася з поезії, її читали на кожному розі вулиць, нею ділилися, наче мінеральною водою в спеку, місто, що висипало на ці вулиці, саме йшло назустріч цій стихії, приречено і слухняно.
7
Одного із наступних днів, зелених і спекотних, обійшовши ринок для туристів після того, як його позамітали, а худорляві пси прокинулися для пошуку якої-небудь поживи, я без будь-якої мети, пішов у напрямку озера. Просто йшов вулицями. Будинки, віддаляючись від площі Незалежности, ставали менш привабливими, вуличками так само бродили пси; вранішня прохолода, що напливала вночі з озера, ще не встигла нагрітись, і лише запах кави продовжував гуляти сам собою разом із псами. Вулиці у Ґранаді – простий лабіринт розмальованих стін, подекуди побілених вапном, тому запахи кави і вранішніх помиїв гуляють від стіни до стіни, вдаряючись об них і спливаючи догори, стаючи хмарами для вулкана та легкою пеленою для неба. Ця суцільність стін, котрі тягнуться від вулиці до вулиці, від перехрестя до перехрестя, схоже, зачиняє від стороннього ока будь-яке життя. Карнавал – це життя напоказ; іншого життя напоказ Ґранада не визнає; все решта – приховано, прикрито, перевірено на замки, на вузькі квадрати вікон і на важкі вхідні двері. Стіни майже однакові, двері також, життя за цими стінами та дверима також однакове, хоча подібність лише зовнішня. Будь-який напрям у Ґранаді виводить за місто, повернення – обов’язково на площу Незалежности. Прямі вулиці завершуються перехрестями, на площах збудовано костели, вони – середньовічні, почорнілі від часу і дощів.
8
У мене було кілька телефонів, якими я про всяк випадок запасся в Нью-Йорку, щоби зустрітись, якщо випаде така нагода, з кількома мешканцями Нікараґуа, колишніми европейцями. Один дзвінок, припорошений ґранадською пилюкою, я залишив у домі в Манаґуа. До телефона ніхто не підійшов, вочевидь, господарів не було вдома, я пообіцяв написати їм листа, коли десь знайду інтернет. Іще один дзвінок – до молодої професорки з Ратґерса, котра з Гондурасу перебралася до Ґранади, і третій, останній – французькому художникові. Француз відповів; як виявилося, він мешкає за кілька блоків від мого готелю. Ми домовилися зустрітися пів на четверту, під кінець сієсти, коли його дружина повернеться з гімнастичної зали. Жан-Марк в умовлений час чекав на мене, стоячи в напів прохилених дверях, у футболці та шортах, обляпаних фарбою. Ми увійшли всередину у великий передпокій, помальований у синій колір, точнісінько такий, як зовнішні стіни Жан-Маркового будинку. «Тут у мене приватна ґалерійка, виставляю і продаю свої картини», – пояснив господар. Зі всього виглядало, що цей будинок, кімнати якого, розташовані на першому поверсі, переходять одна в одну, наче своєрідний зв’язок часів; і ланцюг просторів, коли у нього заглиблюватись, дарує тобі нові закапелки та відчуття заглиблення у справжній побут. Той побут, який захований за суцільними стінами цих безконечних у своїй подібності Calle й Avenida. Жан-Марк на якийсь час зник, залишивши мене розглядати старовинні підшафки і серванти. Як виявилося, поряд з вітальнею, яку накриває дашок, підпертий колонами, є внутрішній дворик з фонтанчиком, місцевою рослинністю і великим папугою в клітці, якого господар заздалегідь загнав у неї і зачинив на замок. «Аґресивний, кидається на гостей, ну, щось на зразок вірного пса». Над внутрішнім двориком дашок обривався, рослинність, фонтанчик і папуга грілися просто неба, вишукуючи тіней, які тієї пори затуляли дворик уже наполовину. Жан-Марк повернувся з пляшкою вина і закускою. Ми випили по фужеру, але спека, яка ще трималася за одвірки цього дому, швидко розморила нас, і наступні фужери вина виходили з мене виноградним потом. Жан-Марк іще раз зник і повернувся з кавою. Дванадцять років тому Жан-Марк залишив свій Париж і потрапив у Латинську Америку, де змінив кілька країн. У Ґранаді він працював у французькому ресторані кухарем, потім одружився, потім зайнявся тільки малюванням. Мої перші враження від Нікараґуа, якими ділюся з Жан-Марком, повертають його пам’ять до початків. Я кажу, що дорогою з Манаґуа до Ґранади на зелених узбіччях повно пластикових пляшок, що їх, мабуть, викидають усі, кому не ліньки. А Жан-Марк підтверджує, що так, цього добра тут хоч гатку гати, але тепер краще, ще кілька років тому повсюди валялися кучугури пластику, навіть дехто жартував, що національною емблемою Нікараґуа можна вважати порожню пляшку з-під кока-коли. Я кажу, що розклеєні плакати президента Ортеґи проповідують гасла соціалізму, демократії та християнства... Жан-Марк, відкинувшись у плетеному кріслі, відповідає мені, що соціалізм давно опрохиріли, відносна дешевизна заманює іноземний сюди капітал, пропорції суспільства такі, які є, національна еліта давно мешкає у Штатах, а ті, хто не еліта і кому вдалося поселитись у Флориді, приїжджаючи до Нікараґуа, переходять на англійську; це модно, цим вони показують свою інакшість, вищість і снобізм. Я розповідаю Жанові-Маркові про свою зустріч з малолітніми повіями, запитуючи, що і хто штовхає їх стовбичити на тих нічних перехрестях? Бідність, пояснює Жан-Марк, у незаможних родинах інколи немає на обід і миски рису; родини багатодітні, до сексу тут ставляться дещо інакше, ніж у традиційно європейському вихованні, ранні сексуальні стосунки у бідних кварталах ніяка не дивина, навіть матері можуть випихати своїх дочок з дому на такий промисел. Секс-туризм тут так само розвинутий, подивися в ресторанах: із ким проводять час іноземці? Ці підстаркуваті пердуни, які ловлять, може, останній у своєму житті кайф... «У них свої канікули», – кажу. «Що?» – перепитує Жан-Марк, і наша розмова припиняється з приходом його молодої дружини, яка виливає на нас із Жаном-Марком потік іспанського лексикону; цей потік був призначений передовсім французові. У мене – канікули.
9
Ернесто Карденаль мешкав у готелі «Даріо» по другий бік від площі Незалежности, я бачив його, коли він стояв у вікні цього готелю, вітаючи всіх нас – учасників поетичного карнавалу. Був у білій сорочці й незмінному чорному береті. Біла сорочка нагадувала білі одежі Христа і його учнів, а беретка – революційний чеґеварівський стиль. Я чув, як цей 87-річний апостол іспанської мови читає свої вірші на площі Незалежности, вірші політичні й соціальні, а сотні його слухачів, для яких історія їхньої країни передусім у словах, у зелених словах пейзажів, вулканних гір і кавових плантацій, голосних протестах збуджених натовпів та стрілянини з автомата Калашникова нагадує дім, котрий вони ретельно приховують від стороннього ока. Вірші й недільні проповіді осідають у пам’яті, наче вулканний пил, і нарощують нові слова й нову землю. Карденаль проповідує християнство як марксизм і марксизм як християнство, багатство – зло, ворог – це американський імперіалізм, революція зазнала поразки, але її не завершено. Карденалеві соціальні й політичні вірші, протести, статті на суспільні, світоглядні теми не полишають Нікараґуа як, приміром, дощі. У його творчості рівномірно розподілено: кесарю – кесареве, а Богові – Богове, як і належить католицькому священикові і соціальному активістові, як і належиться справжньому поетові. Поетичний карнавал, який запалив ув очах Карденаля іскорки поетичного братства, посполитим зрушенням минав готель «Даріо» і залишав поета перед ресторанами з протилежного боку, ситими західними туристами, музикою, що билася хвостом, наче упіймана в озері риба, яку лише Христос ділить перед п’ятьма тисячами, яку поет ділить своїми словами, бо той, хто має вуха, повинен їх почути, почути і зрозуміти.
10
Із Манаґуа приїхала пара, з якою я списався через інтернет, вони приїхали восьмицилідровим, потужним джипом і підібрали мене з-під готелю «Alhambra». Години півтори я сидів на веранді готелю, пив пиво, відбиваючись від продавців кераміки, горіхів, дітей-прохачів. Щоб якось скрасити очікування, я на деякий час залишив веранду і знову пройшовся лабіринтами ринку сувенірів. Цей ринок – для туристів, а місцевий, справжній, на якому торгують продуктами, розташовано за кілька кварталів звідси, але вже навіть на підступах до нього всі вільні місця на вулиці зайнято продавцями, мабуть, на ринку всім місця не вистачає. Я так ніколи і не дійшов до того, справжнього. Щоранку на мене дивилися картини, на яких яскравою темперою зображено нікараґуанське життя; їх розставляли продавці, протираючи від пилюки вчорашніми газетами, своєрідний національний кіч, у якому найбільше було будинків з червоною черепицею, розташованих на зелених схилах якогось міста, можливо, Ґранади, Манаґуа чи Леона; кічева сексуальність випирала у побільшених формах жіночого тіла. Пахло кавою, смаженими кукурудзою і коров’ячим м’ясом, пиво ставало єдиною річкою, в якій хотілося плавати, година добігала до одинадцятої, незабаром спека заполонить ці вулиці розмореною втомою і спрагою. Помічаю, що продавець родинної кераміки Бісмарк, в якого я купив уже кілька виробів, посміхається до мене. Бісмарк посміхатиметься навіть, якщо сьогодні він іще нічого продав, навіть якщо він не продасть нічого завтра,- все одно посміхатиметься.
11
Інколи це трапляється, особливо коли тобі між сорок і п’ятдесят, коли ти в чужому місті, у чужій країні, коли щоранку через відхилене вікно у душовій з вулиць дівчат приходять із теплим вітром і зеленим теплом солодкі голоси з вулиць брунатних жінок. Цей вік, коли пенсії ще не дають, а дівчата вже не дають, цей вік, коли тіло, перебудовуючись до станів старости й смерти, хоче запам’ятати тепло очей, згини губ, слова, котрі випадково потрапляли на язик, коли душа вкрита сотнями, як херувими, очей і дивиться на іншу, шукаючи у ній співрозмовника та підтримки. Це час, коли у країні лютий, коли дощі й птахи зависли поміж хмар і зелених вулканів, коли собачі дні закінчуються в лютому, коли розмови закінчуються опівночі, коли визбируєш пальцями зі столу занесені крупинки піску і коли вітер задуває свічечки, що їх запалили офіціанти, коли діти повертаються на навчання до школи, і коли ти повертаєшся до слів, які мусиш сказати несвоєю мовою, боїшся помилитись, але тебе розуміють. І у вас лише три дні, які ви проведете впроголодь. Може, тому, що, повертаючись із Леона, вона не мала куди телефонувати чи писати мейла, ти все одно його не перевірив би, бо весь день лазив по схилах вулкана, потім їздив на обід до ресторану, потім шукав якісь меблі, бо пара, що приїхала до тебе з Манаґуа, постановила купити собі якісь тумбочки, і ти об’їхав з ними кілька міст, кілька меблевих придорожніх магазинів. Вона у той час пливла озером Нікараґуа, а ти думав, що вона ще у Леоні. Ці знимки потім хтось виставить у фейсбук, і ти побачиш на ній зелену сукню, і як усі пливли на екскурсійному кораблі. І як брудні хвилі бились об борти того корабля, і як зелень поступово переходила із землі на воду, зазеленюючи хвилі; по суті, ти побачиш, як порізно минав ваш час. Пара ще запропонувала з’їздити у місто Масая, там є ще якісь вулкани і вулканічні озера. Ти думав про місто Леон, ви потрапили для читання до різних груп. Ти повернувся зі своєю того ж дня, після обіду, а група з Леона – пізно увечері, ближче до півночі. Але ти цього не знав і не запитав. Того вечора ти довго сидів за столиком на терасі, пив пиво, дивився на саламандр, які лазили по стелі ресторану, міцно причепившись до неї розчепіреними перетинками кінцівок, ти спостерігав за ними, бо їхні очі світилися зеленим теплом, яким вони – сволоти – зарядилися протягом дня. Потім коротка розмова на площі Незалежности, коли ти запитав, чи вона заміжня, а вона відповіла, що ні. І коли вона запитала, чи ти одружений, і ти відповів, що так. І далі не було жодних слів. І наступного ранку спільний сніданок – омлет зі свіжими помідорами та зеленими посіченими листками шпинату, а також кава. До вашого столика увесь час підходили, щось говорили, щось писали, щось дарували, вимінювали час на слова, усмішку – на доторк руки, книжку – на імейл-адресу. Італієць запитав тебе, чи я знаю, хто королева цього фестивалю. Я кивнув, а він, усміхнувшись, поплескав мене по раменах.
12
Ну, ось Ґранадо, наші порахунки з тобою завершено. Дні – полічено, валізи – спаковано, вірші – прочитано. Ти залишишся й надалі зі своїми вулицями і костелами, продавцями й злиднями. До готелю «Alhambra» приїдуть нові пожильці, вони залишатимуть чайові, їм так само посміхатимуться покоївки, гості кидатимуть у фонтанчик металеві монети. За нашим столиком сидітимуть інші пари, їхні язики, розв’язані вином або пивом, плестимуть інші розмови, інші руки торкатимуться інших рук, незмінними будуть лише озерний пісок, пилюга, яку щоранку скроплюють і метуть, продавці кераміки і приблудні пси, худі й миролюбні, музика, карнавал, вірші. І якщо це буде в лютому, то до всього цього ти, Ґранадо, додаси їм, хоч би хто це був, ще й собачі дні, тобто канікули.
Бувайте, дівчата з опівнічного перехрестя, – до вас приїдуть нові клієнти, і ви досхочу нап’єтеся кока-коли;
залишайтеся з миром, вічноголодні пси;
спіть, п’янички під деревами на свіжому повітрі, вам потрібно відпочити;
грайте, оркестри;
бийсь об стіни вулиць і об асфальт, карнавальна рибо;
читайте, міністре культури Ернесто Карденалю, свої вірші й моліться за нас;
літай, Нікасіо Урбіно разом зі своїми книжками;
смійся загадковою, Джонкондо Беллі;
вулкани, зеленійте, і родися, каво, на схилах;
приходьте, дні та ночі, а я у вірші «Повертаючись до Ґранади» залишу місце для столика на веранді готелю «Alhambra», щоб зберегти його назавжди!
Bronwyn – місцеві нас знають в обличчя
може над столиком буде табличка
тут полюбляють поетів й по смерті
я роздивляюсь по небі астральнім
ти долітаєш уже до Австралії
добре таки що ми смертні
*
Міст Веразано у Нью-Йорку світився зеленими вогнями – такими, як повітря у Ґранаді. Я глибоко вдихав морозяне повітря, напихав його у легені, щоби – на якусь мить – затримати ці зелені слова, щоби забути їх.
