До аварії тут жило майже п'ятдесят тисяч чоловік. Тоді місто було символом майбутнього: зразкове поселення молодих атомщиків з підвищеними зарплатами і покращеним продпостачанням. Тут навіть відкрили супермаркет: нечувану для Радянського Союзу розкіш. Прип'ять звели за передовими методами того часу: вдосталь шкіл та дитсадків і гармонійна комбінація зелених та житлових зон. За іронією, її вулиці проектували так, аби унеможливити автомобільні затори. Тридцять три роки тому Прип'ять виглядала монументом цивілізації серед океану соснового лісу, а потім — люди її покинули і вона перетворилося на моторошну пустку.
Я привів Гамлета сюди нелегально. Після аварії на Чорнобильській атомній станції у 1986 році, тридцятикілометрова зона навколо неї — заборонена земля. Тут незаконно навіть перебувати без спеціального дозволу, не кажучи вже про стріт-арт. Та і кланятися за дозволами — не у моїх звичках. Останні років сім я потай проводжу сюди людей, як герой фільму “Сталкер” Тарковського.
Впершись долонею у безформну пляму радіоактивного моху я сиджу на старому асфальті. Не те, щоби я плював на своє здоров'я. Просто радіації тут не так вже й багато, а людина — до всього може звикнути. Я говорю Гамлету: “нема дозиметра — нема радіації”.
Гамлет — український вуличний художник. Він проводить по стіні валиком, змоченим в густу білу фарбу і говорить, що його ім'я не має жодного стосунку до шекспірівського героя, що російською воно значить “гам лет” — шум епохи, що нас оточує.
Потім він скаже, що коли я заснув на площі, а він малював далі — стало моторошно: тиша мертвого міста нависла над ним і він навіть думав мене розбудити. Але його можна зрозуміти: вночі Гамлет тут вперше.
*
Ми прийшли сюди пішки за два дні. Довго їхали на таксі з Києва. Потай перелізли загорожу з колючого дроту — кордон Чорнобильської зони. Потім — пленталися через густий сосновий ліс, помираючи від втоми під вагою фасадної матової фарби, яку з запасом набрав із собою Гамлет.
Наша дорога — сорок кілометрів лісів, стежок і порожня асфальтова траса. Ми йдемо нею затемна аби не попастися поліції. Цей маршрут реально здолати за ніч, та влітку ночі короткі, а банки фарби — сповільнюють темп, ускладнюючи задачу. Так чи інак, у підробних китайських кросівках я натираю мозолі вже за кілька годин після старту.
Зона відчуження — не лише Прип'ять, Чорнобиль і атомна станція. Тут близько сотні закинутих сіл, хуторів та інших об'єктів. Є дитячі табори, лісництва, військові бази, церкви і мости. За площею Зона десь як три чверті острову Лонг-Айленд, а закинутою ділянкою залізниці від кордону Зони до Прип'яті треба йти два дні. Три, якщо взимку і по коліна в снігу. Різноплановість закинутого та обширність територій справляють враження цілої країни, покинутої людьми.
Ближче до ночі — пришкандибали в закинуте село. Там я довго світив налобником у хащі, поки знайшов хату з цілими вікнами. Ми скинули рюкзаки і довго ламали дерев'яний паркан на дрова.
Натопили пічку і Гамлет сів малювати ескізи прип'ятських робіт. Його пальці — вдягнені у важкі перстні, а обличчя — сховане за густою завісою з сигаретного диму, з-за стіни якого він розказує, як колись давно малював бомжів і жив у комунальних квартирах.
Його роботи звертаються до похмурої української дійсності. Це чорно-білі уривки злиденного життя, закуті в коротке словесне дао. На одній з картин я бачив рукавиці контуженого солдата, які солдат залишив вдома, а де дім — солдат вже й забув. На іншій — самотній металевий гараж, названий “залізний дім”.
© Маркіян Камиш
Гамлет дістає нову самокрутку зі сріблястого портсигара, підкурює і замовкає. Я залишаю його малювати і виходжу з хати набрати води. Неспішно бреду по коліна у високій траві і густому тумані. Доходжу до вузької ріки під автомобільним мостом і стаю навколішки біля берега. Я свічу ліхтарем на плесо і занурюю руку в темну воду. Ріка дико холодна і мені зводить м'язи, але поки вода наповнює флягу — я звикаю.
Наш маршрут на Прип'ять пролягає під гігантським радаром Чорнобиль-2. Його збудували для виявлення запусків балістичних ракет з території США: дати совєтам час встигнути нанести удар у відповідь. І коли його увімкнули — радар створив радіоперешкоди у всьому світі. За характерний стукіт в ефірі в часи Холодної війни його називали “дятел”.
Радар тоне в ранковому тумані. Його велична антиприрода серед густого лісу перетворює ранок на сюрреальну казку. Він вищий за піраміду Хеопса, а у довжину — розкинувся на пів милі. Туман зараз густий і радар розчиняється в сірій каші, виглядаючи нескінченно.
Я навіть трохи втомлююсь, поки ми проходимо конструкцію вздовж. Зрештою, вона вдвічі довша за Манхеттенський міст, а за маcштабом — співмірна з двома дюжинами Ейфелевих веж, щільно висаджених поряд.
Радар такий високий, що коли я вилазив на його вершину нескінченними металевими драбинами — зазвичай робив два великих привали. Лізти туди небезпечно: минулоріч один нелегал зірвався вниз і розбився насмерть. Але воно того варте — з вершини радару видно всю Зону: Прип'ять, ЧАЕС і нескінченний ліс аж до горизонту. Жаль, зараз на підйом нема ані сил, ані часу.
© Маркіян Камиш
На іржаві кості радара падають перші промені Сонця. Неподалік у кущах чути стукіт копит косулі, а по піску прямо в нас під ногами — стрибає качка з переламаним крилом, марно пробуючи злетіти. Я підсвічую її ліхтарем і ми обидва без слів розуміємо — вона приречена. Гамлет заспокоює мене і говорить, щоб я не турбувався. Говорить: “Вона переродиться у когось іншого”.
Ввечері ми входимо в Прип'ять і я вибираю квартиру в тій частині міста, яка найбільше перетворилася на джунглі. Це зменшує шанси зустріти поліцію, яка сновигає містом вночі і видивляється ліхтарне світло у темних вікнах мертвих будинків.
Ми обшарюємо дев'ятиповерхівку, зтягуючи в квартиру з цілими вікнами стільці, столи і тумби — з одного під'їзду меблів якраз вистачає спорудити все для ночівлі. Трохи відпочиваємо, а потім — виходимо в центр міста: прочісуємо річну пристань, палац культури і зупиняємося в парку атракціонів, де Гамлет вибирає одну з іржавих електромашинок.
Він воскрешає її, акуратно вифарбовуючи в біле. Серед інших старих машинок ця — тепер особлива. Гамлет говорить, що вона — “чудове виключення”.
© Маркіян Камиш
Коли ми виходимо з парку атракціонів — раптом чуємо справжню машину і падаємо у високу траву, лишаючись непоміченими. Авто повільно суне темним проспектом, заливаючи все хворобливо-жовтим світлом фар. Це була поліція або хтось іще гірший: в Чорнобильській зоні, у такий пізній час, вже діє комендантська година, а значить — містом їздять аж ніяк не прості туристи.
Ми заспокоюємося доволі скоро і шукаємо місце для наступної роботи. Гамлет вибирає стіну між палацом культури “Енергетик” та готелем “Полісся”. Я всідаюся поряд і свічу на неї великим налобним ліхтарем, поки він малює чорно-білими фарбами.
В Прип'яті вже існує стріт-арт: силуети людей у стилі “тіней Хіросіми”, ведмеді та олені із заявкою на фотореалізм і нерозбірливі надписи в урбаністичному стилі. Але оживляли місто не тільки графери: сталкери підпалювали тут неонові лампи на вивісках кинутих висоток, реставрували слогани на дахах, стягували сувеніри з цілого району собі у квартири — створити затишок і воскресити життя. Пару разів я зустрічав тут Новий рік.
Сталкерів ще не достатньо аби забити трибуни футбольного стадіону, але вже вистачить заповнити ними амфітеатр університетської аудиторії. Одного дня їх стане так багато, що вони нікого не лякатимуться і водитимуть хороводи навколо поліцейських, які спробують їх арештувати. Тоді у співах залунають мотиви Ганді і фестивалю Марді Гра, а Прип'ять — справді воскресне.
*
Але поки реальність інша. Поки я ховаюся від поліції, тому намагаюся притушити налобний ліхтар яким свічу на стіну, але випадково вимикаю його зовсім. Ми занурюємося у непроглядну темряву і я не можу розгледіти навіть власну руку, піднісши її впритул до обличчя.
Швидко вмикаю ліхтар назад. Заспокійлива прип'ятська тиша відносить мої тривоги і страхи. Трохи згодом я міцно засинаю, а коли прокидаюся — малюнок готовий, а місто — вже занурилась у сіру кашу світанку. Нова робота Гамлета — це стіл і впалий стілець. Акт втечі, вихоплений з вихору життя комунальних кухонь. Зі стіни Гамлет питає:
Які відповіді ми тут шукаємо?
© Маркіян Камиш
Питання, яке часто звучить і майже так само часто — лишається без відповіді. Журналісти постійно таке питають і я навіть придумав кілька пафосних фраз, якими можна розкидуватися на інтерв'ю, типу “я відпочиваю тут від міської суєти” або “шукаю матеріал для нового роману у мертвому місті”.
Та чим довше я тут, тим більше переконуюсь, що насправді всі ми — рухомі невблаганністю часу. Там, де час зупинився, ми так поспішаємо залишити слід: намалювати стріт-арт, написати книгу, зняти фільм і сфотографувати кожну закуть. Поспішаємо, бо відчуваємо: це місце зникає у нас на очах і закинуті міста — швидко перетворюються в руїни та джунглі. Добре, що наші сліди — це пальне для їх воскресання.
*
Гамлет закінчив працювати в Прип'яті. У нас попереду — довга дорога додому. Зі сріблястого портсигару він дістає мені самокрутку. Перша сигарета за багато тижнів розслабляє і я стаю балакучий.
Я говорю: “Прип'ять переродиться, як качка з поламаним крилом під радаром”. Кажу, що моя Чорнобильська зона більше схожа на Trainspotting, ніж на постапокаліпсис. Розказую, що сталкери оживляють мертві міста: вони пиячать на дахах і грають на гітарах прямо в міліцейському оточенні. Влаштовують рейви у закинутій церкві та галасливі новорічні вечірки. Роблять все те, чого люди не роблять у мертвих містах. Я розказую Гамлету, що Прип'ять закинута, але така жива водночас: вона як мурашник, життя в якому помічаєш тільки достатньо наблизившись.
*
Дорога назад займає всю ніч.
Під ранок ми тягнемось полем, збираючи на кросівки росу і густий туман. Плетемося в бік колючого дроту — обійти поліцейське КП, допити останню воду з моєї фляги і сісти в таксі, яке приїде в глушину спеціально для нас.
Я підіймаю колючий дріт — випустити Гамлета з Зони. Він виходить з неї вільно, не чіпляючись рюкзаком за колючку. Я обертаюся наостанок: фіолетова заграва неба ближче до горизонту вже змінюється м'якими фарбами світанку, а поле — тоне в густому тумані.
Я пролізаю під колючкою, чіпляю дріт рукавом і думаю, що Гамлета зона випустила, бо він закінчив малюнки, а мене — хапає за руки. А значить, я сюди ще повернусь.
