І межі немає — лише
кордон і мета,
невловимо
близька і гостра,
така висока й проста
—Катерина Калитко
Бо ця
Любов, що як
тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає
твоєю,
тримається на
тих,
хто на межі.
І
тих, хто за
межею
—Артур Дронь
Сьогодні від Києва до фронту — вісім годин автівкою. Це якщо рухатися на Схід чи на Південь. Якщо на Північ, то до російського чи білоруського кордону - близько трьох.
Танк їде повільніше за автівку. Тому інколи нам здається, що між нами та справжньою небезпекою — велика відстань. Ворожі ракети та дрони летять значно швидше за автівку. Тому нерідко саме твій квартал стає епіцентром цієї війни.
Люди у Львові та Києві, Кременчуці та Дрогобичі, Рівному та Хмельницькому бодай раз відчули, що лінія фронту проходить прямо у них під вікнами. У їхньому пологовому у Дніпрі. У їхньому супермаркеті у Кременчуці. Чи в їхньому дитячому садочку у Броварах.
Але ніщо так не повертає у реальність, як подорож автівкою у напрямку лінії фронту. Перші кілька сотень кілометрів мало чим дивують, хіба що столичні затори залишаються позаду. Але на відстані у пʼятдесят кілометрів від лінії фронту поступово зникають цивільні автівки, а вже у тридцяти кілометрах відчутно переважають військові.
Будинки та споруди все частіше мають сліди від влучань. Поранені, сліпі домівки — що ближче до межі, то менше вцілілих вікон. Здається, вони не дивляться на зовнішній світ, вони дивляться всередину себе.
З вулиць зникає вуличне світло, кольори та людські обличчя. Зникають діти та молодь. Що ближче до межі — то швидше старіє цивільне населення. Поки не залишаються лише ті, кого неможливо переселити, хто вріс корінням у свою землю, як столітні дерева. Ці люди є продовженням власних домівок, заручниками своєї географії, своєї історії.
Що ближче до межі, то більше реальність розріджується — дедалі менше людей, руху, життя. Людина на вулиці — це подія. Відкрита кав’ярня — центр спорожнілого кварталу. Військова автівка, яка на швидкості пролітає повз тебе — це екшн. Віддалені звуки вибухів повністю витісняють звичний шум міста. Що ближче до межі, то більше зростає швидкість пересування, адже тут усі розуміють — смерть наближається швидше, аніж рухаєшся ти. Саме повітря стає небезпечним.
Хто ці люди, які залишаються на межі? Хто ті люди, які сюди приходять?
На межі залишаються ті, хто не може вчинити інакше. Як можна залишити Ізюм, якщо ти тут власноруч поховав своїх трьох онуків та їхніх батьків у одній домовині, яку сам зробив з дошок та килимів?
Як можна залишити квартал Корабел у Херсоні, якщо ти доглядаєш 99- річну бабусю, яка лежить у квартирі з забитими фанерою вікнами, за декілька кілометрів від ворожих позицій? Тобі залишається триматися за думку, що бабуся таки доживе до ста років, а ворог таки відступить.
Мешканці Херсона, які пережили окупацію та затоплення, спускаються жити під землю. Саме там вони сьогодні влаштовують виставки і читають книжки. Попри смерть, яка падає з неба замість дощу. У них забрали їхні бібліотеки — вони влаштовують буккросинг в укриттях багатоповерхівок на Острові.
Мешканці Кам’янки під Ізюмом живуть у руїнах власних будівель, вивернутих легенями назовні. Вони зачищають свої подвір’я від протипіхотних мін, та намагаються клаптик за клаптиком лагодити свої оселі. З того матеріалу, що його завозять волонтери. З того, що підкидають військові. Вони виборюють життя у смерті, довго і терпляче, розуміючи, що їхнього життя не стане на те, щоби відбудувати все.
Мешканці Великої Новосілки, або Великої Янисолі — ця грецька назва нагадує, що ці землі були заселені греками, виселеними з Криму Катериною ІІ — пережили російський наступ 2022-го року. Український контрнаступ влітку 2023-го також починався тут. Сьогодні, за десять кілометрів від лінії фронту, вони піклуються про своїх свійських тварин та працюють на своїй землі, готують варення, яке наполегливо
пропонують взяти з собою відвідувачам. Тут, на цьому південному чорноземі, росте усе. Він чорний і плодючий, як первинна енергія життя.
Мешканці Ізюма приходять оплакувати своїх померлих, затиснутих під завалами багатоповерхівки на вулиці Першого травня, в якому в один момент від 500-кілограмової російської авіабомби загинуло 52 людини. Приходять згадати, як повільно помирала їхня сусідка з третього поверху, яка потрапила у пастку. Згадати, як відмовився вийти з-під тих завалів сусідський хлопець, в якого після вибуху не залишилося обличчя, і який не міг ані говорити, ані їсти.
Мешканці Харкова пишуть вірші на стінах своїх будівель.
Мешканці Посад-Покровського збирають книжки для бібліотеки, якої немає.
Мешканці окупованих Пологів диктують свої вірші тим, хто сьогодні з іншого боку фронту. Під час телефонного дзвінка.
Ці люди залишаються на межі.
Цю межу тримають військові. Дорослі у пікселі, вирвані зі свого власного дому, щоби тут місяцями не належати собі. Ризикувати власним життям, діяти за наказом, спати у чужих домівках, в окопах, в бліндажах.
Вони з нуля відтворюють нову спільноту, з її правилами та порядками, з її зв’язками, з її гумором, з братерством, сестринством, з щоденними втратами. Вони говорять своєю мовою, яка дедалі менше зрозуміла цивільним. На цій межі, у кожній її точці, щоразу народжується нова Січ.
Серед дорослих у пікселі трапляються ті, хто має особливу внутрішню силу. Ті, хто дивиться за межу — бо саме там їхній дім.
Для них боротися на межі — це боротися також за те, що за межею. За двір дитинства, який залишився в окупації. За тополі на шкільному подвір’ї, які пам’ятають твою першу закоханість. За ліс під Маріуполем чи за будинок у Старобільську, в якому щойно зробив ремонт — а тепер там оселилися окупанти. За колекцію вишиванок, які залишилася у шафі в Пологах. Бо сусіди розповідали, що окупанти розстрілювати і їх, ці самі вишиванки, з ненависті до всього українського, навіть українського одягу.
Там, за межею, ще так багато нашого. Того, що ще треба спробувати повернути. “І межі немає — лише кордон і мета, невловимо близька і
гостра, така висока й проста”, - говорить за них українська поетка Катерина Калитко.
Ця межа проходить нашою країною. Для багатьох із нас два роки тому вона проходила зовсім близько. Руйнування в Ірпені, Бородянці чи у Мощуні нагадують про це сьогодні. Тепер вона трохи далі. Тепер до цієї межі — вісім годин автівкою.
Але хоч би де вона проходила, ця межа перестала бути метафорою. Як і смерть, пустка чи втрата. Ці слова повертають собі буквальне значення. Вони залишають порізи та опіки.
Там, на межі, де життя стикається зі смертю, воно ще ясніше окреслює свої кордони. Ще ясніше відчуває, де воно завершується і починається небуття. Де починає тиснути тиша ніщо.
Життя на межі — це межа самого життя, це точка, де життя бореться за себе відчайдушно, де захищає кожен свій міліметр. Життя на межі — це вразливість наших тіл, тендітність наших селищ, неперервність нашої турботи.
На межі відбувається те, що змінює все. Вона — не периферія якогось центру, вона і є центр. Немає ніякого протиставлення центру і межі, бо межа і є центром. Її ритм — це ритм серця. Вона качає кров, від якої живе весь організм.
Межа — це там, де все починається, а не закінчується. На цій межі наш світ не зникає. Він там народжується.
Саме там, у розрідженому небезпекою повітрі, народжується спокій та безпека , яка дозволяє мільйонам людей ввечері ставити будильник, планувати робочий день, призначати зустрічі наступного місяця.
На тій межі, у непорушності снайпера, який нерухомо чатує на ворога, та у зосереджених рухах піхоти, яка закопується в землю і не має права залишити позиції, народжується та свобода пересування, яка дає можливість мільйонам людей з-поза меж України взяти квиток на літак у Париж чи Торонто, полетіти в іншу точку світу.
У зруйнованих селах бере свій початок те саме людське піклування про довкілля, яке спонукає європейські уряди обмежувати викиди СО2 чи впроваджувати нові екологічні програми. Це все починається там, де 85- річна баба Ніна з села Коробочкине, яка дивом вижила після потрапляння
снаряда у власний будинок, продовжує жити у літній кухні, але не залишає руїнивласного будинку, адже там живуть її домашні пси — як члени її родини.
Саме там, де екіпаж медеваку, ризикуючи власним життям, везе пораненого з позицій до стабілізаційного пункту, народжується та любов, яка живе у наших рухах, коли ми беремо на руки новонароджену дитину і прагнемо, щоби це нове життя було довгим та щасливим, щоби воно витримало усі випробування і продовжилося.
Там, на межі, люди відчайдушно роблять те, у що вірять. На межі люди наважуються бути тим, що інші лише вважають своїми переконаннями. Бути втіленням, стояти обличчям до зла, тримаючи за своєю спиною решту світу. Нашого спільного світу.
Щоби зрозуміти Україну, потрібно бути на фронті, їздити на фронт, допомагати фронту. Щоб зрозуміти Європу, треба зрозуміти Україну. Те, чим фронт сьогодні є для України, цим Україна є для вільного світу. Це і є межа, яка є центром. Нехай навіть це центр, який кровоточить.
Дослухаймося до цієї межі. Там не кінець життя. Там його початок.
Сьогодні нам здається, що до межі — вісім годин автівкою. Але ця межа проходить всередині нас. Насправді вона завжди проходить всередині нас.
РЕАЛЬНІСТЬ
На виїзді з села Бобрик, біля Києва, ми бачимо розчавлену автівку. Те, що колись було скромним автомобілем, зараз перетворилося на безладну суміш металу. Розчавлений залізний жук.
На неї наїхав російський танк. Усередині був староста сусіднього села, за кілька секунд до наїзду він встиг з машини вистрибнути.
Автівки, розчавлені російськими танками, - часте видовище цієї війни. У Бучі, Ірпені та Гостомелі – в кожному з цих містечок є свої «цвинтарі машин» - ти можеш побачити ці розчавлені звалища металу. Часто вони прострілені кулями і снарядами. Деколи люди були всередині.
Чому російські танкісти хотіли ці машини неодмінно «розчавити»? Не просто розстріляти, не просто вбити людей всередині, які намагалися втекти від війни, - а саме розчавити? Можливо, вони відчували себе настільки слабкими, що хотіли переконати самих себе в своїй силі. Можливо, вони вважали українців комахами-паразитами, яких треба неодмінно втиснути в землю, кайфуючи від хрускоту їхніх тонесеньких панцирів. Можливо, вони сприймали те, що з ними відбувається, як віртуальну гру, в якій не існує жодних розумних меж. Можливо, вони заздрили тому фактові, що українські селяни мають автівки, і що їхні вулиці асфальтовані.
Ми можемо прийняти якесь із цих пояснень – або всі разом. Але всі вони свідчать про один симптом: росіяни в цій війні воюють з реальністю. Вони надто ненавидять реальність, щоби її терпіти. Автівка українського селянина – приклад реальності для них, нестерпної, неприємної, незаконної. Її треба не просто вбити. Її треба розчавити, як комаху. Силою грубого чобота. Силою апаратури, яка не вміє нічого створювати. Силою своєї заздрості до буття.
*
Війна змінює твоє розуміння того, що є реальним, а що ні. Реальним є те, що ти завжди вважав неможливим. Ракетні удари по торгових центрах, коли в них сотні людей (Кременчук); обстріли вокзалу, коли на ньому десятки чекають на свій потяг (Краматорськ); вбивства у підвалах після нелюдських тортур (Буча); тримання людей в підвалі школи цілими тижнями, як у товарних вагонах (Ягідне); знищення міст і братські могили тисяч людей (Маріуполь) – ще кілька років тому це все ми вважали неможливим. Ми вважали повернення Голокосту чи Голодомору
неможливим. Тепер усе це є, тепер воно безжально реальне. І заперечує всі наші попередні уявлення про можливе.
Чернігівці нам розповідають про те, як місто жило в часи найбільших обстрілів. Тоді гроші втратили будь-який сенс. Люди перейшли на обмін, первісний обмін, в якому валютою виявлялися найбільш несподівані речі – наприклад, сигарети. Або їжа: війна не дає тобі обирати. В певний момент ти можеш опинитися в ситуації, коли все, що ти можеш їсти – це курятина, завезена волонтерами. Або креветки, які лишилися в магазинах. Нічого немає, окрім креветок. Єдина доступна реальність – це креветки.
Війна дуже швидко ампутує реальність. Позбавляє її дуже багатьох барв. Звичні речі стають недоступними. Коли Маріуполь залишився без води, люди перетворювали на воду сніг, який ще лишався у місті на початку березня. Холод був тим, що робив їхні ночі нестерпними, але й тим, що продовжував можливість спасіння: ти міг сніг перетворювати на воду. Не менш серйозне диво, ніж воду перетворювати на вино.
Реальність під час війни звужується, ти бачиш тільки маленький фраґмент, на який падає світло прожектора твоєї пораненої свідомості. Він вихоплює цей фраґмент з-поміж усіх, немов промінь світла на барокових картинах. Ти бачиш тільки те, на що вказує цей божественний промінь. Широти реальності, до якої ти звик у мирний час, більше не існує. Простір країн, морів і континентів змінюється простором чітких координат. Реальність стає біднішою – але вона стає гострішою. Об неї можна порізатися. Вона завдає ран.
Реальність тут колеться, ріжеться, вибухає, прострілює, простромлює. Із такої реальності шлях тільки в пекло чи в небеса.
*
У мирний час ти живеш у множинності можливих світів. Із одного ти можеш втекти в інший. Із денного світу рутини – в нічний світ насолод. Із робочого клімату асфальтованих міст – в клімат відпочинку на березі океану. Зі світу тут-і-тепер, у світ там-і-тоді – дивлячись по вечорах серіал про Борджа чи Медичі.
Ця множинність у війні зникає. Раптом ти просто не можеш нікуди втекти. Ти не можеш сісти в літак і кудись полетіти. Ти не можеш відкрити книжку та щось (просто так) почитати. Ти не можеш ввечері подивитися кіно. У твоїй свідомості немає місця для кіно. У твоєму уявленні про географію немає місця мріям про якісь теплі щасливі місця.
Навіть коли тобі пропонують кудись поїхати, ти тільки знизуєш плечима: навіщо? Ти раптом сприймаєш свою країну як немовля, якого ти не можеш кинути за будь-яких обставин. Ти раптом відчуваєш, що якщо ти перетнеш кордон, все обвалиться. Планети зупинять свій рух.
Уява про можливі світи може народитися лише в мирний час. Ляйбніц, її творець, був можливий тільки в Європі після релігійних воєн. У Європі, яка нарешті могла зітхнути з полегшенням.
Ця уява не могла народитися, наприклад, у Шекспіра. В просторі шекспірівської драми – як і в просторі драм Софокла, Расіна, Лесі Українки – немає можливих світів. Є лише ця безжальна реальність, від якої ти не втечеш. Яка тебе рано чи пізно вб’є. Яка розчавить твої надії. І ти її ненавидиш за її жорстокість.
Але й любиш – бо маєш тільки її. Сьогодні, і завтра, і післязавтра - тільки її.
*
Війна справді схожа на драматичну поему. Драма - можливо, найчесніший літературний жанр. Жанр, де немає нічого зайвого. Немає описів, немає пейзажів, немає ані світу внутрішнього, ані світу зовнішнього. Є лише дія. І кожна дія, кожна її секунда, змінює все.
В драмі можлива зміна, але вона відбувається не по горизонталі, а по вертикалі. Драма перевертає світ, ставить піраміду з основи на вістря. Низ підіймає вгору, гору кидає вниз. Перебуваючи у драмі, ти можеш бути одночасно «з вершин і низин», ти не можеш бути десь посередині.
Саме це і стається з нами. Реальність наша вузька, як стежка поміж скелями. Але в ній перевертаються небеса. Тих, хто стояв унизу, вона підіймає вгору. Тих, хто був нагорі, вона кидає вниз. Це реальність землетрусу, реальність артилерійського удару.
У Харкові, на Салтівці – районі-рані, який найбільше постраждав у місті від бойових дій – в одному з гаражів ми бачили автівку, яку вибухова хвиля підкинула на кілька метрів угору. Автівка впала на дах гаража, і там залишилася.
Коли ви дивитеся на відео удару по Кременчуку, ви бачите, як на людей розміром з комах раптом сиплеться залізо і бетон. Град з небес.
Ми живемо в цій реальності ударної хвилі. Нас підкинуло вгору, як маленьких безпомічних кошенят. І ми не знаємо, зачепимося ми за вершини чи розіб’ємося.
*
Війна швидко перетворює тебе на свідка. На того, хто пройшов через розлам історії. Коли ти свідок – ти можеш багато чого розповісти. Але найчастіше ти просто втрачаєш дар говорити. Бо приводу для розповіді може не бути. Або ти не зможеш знайти потрібні слова. Або потрібних слів не існує в природі.
Ми намагаємося розповідати один одному наші історії. Ми їх слухаємо, ми ними обмінюємося. Обмін історіями став важливішим обміну речей. Слова тепер – важливіші, ніж гроші.
У цю мить ти розумієш, що таке історія. Історія – це те, що стається з тобою в момент, коли ти можеш перестати бути. Історія – це тонке ходіння на межі з прірвою небуття.
Це, зрештою, завжди історія про життя і смерть. Про тих, хто міг померти, але стрибнув через прірву. Або про тих, хто стрибнув у прірву. Хто загинув за інших.
У війні люди помирають не просто так. Вони завжди помирають за когось. Жодна смерть уже не є приватною справою. Вона не лише засмучує – вона зобов’язує. Вона є початком, а не лише кінцем.
У війні ти розумієш: сьогодні ти не помер через те, що хтось загинув. Хтось захистив твоє життя – життям своїм. І тому кожна смерть – це зв’язок. Кожна смерть нас примножує. Кожна смерть збагачує нас на імена. Ми обростаємо ними, іменами своїх людей.
Ми хочемо, щоб ці імена пустили коріння. Коріння в небеса.
*
Так, є цей парадокс. Під час війни реальність звужується – але водночас розширяється.
Твоя реальність стає маленьким фрагментом, освітленим прожектором. Але водночас ти раптом знаєш значно більше, ніж раніше. Ти знаєш значно більше імен. Назв населених пунктів. Типів військового
спорядження. Правил виживання. Тобі пишуть люди з усього світу. Твоїм громадянам дякують ті, кого ти ніколи не побачиш.
Під час війни кожен стає зв’язківцем. Твоє життя втрачає сенс, якщо воно не пов’язане з життями інших. «Самовираження» перестає для тебе бути цінністю, бо ти давно перестав виражати сам себе. Сили в тобі з’являються тільки тоді, коли ти не починаєш, а продовжуєш; не завершуєш, а передаєш далі. Коли ти всередині ланцюга. І робиш те, що не ти почав, і що не тобі завершувати.
Так твій мікрокосм стає макрокосмом. Так ти втрачаєш себе, щоби себе набути.
*
Росіяни ведуть війну не проти України. І навіть не проти Європи. Вони ведуть війну проти реальності.
Дезінформація і брехня стали середовищем їхнього мислення, повітрям, яким вони дихають. Одна з мешканок Москви, відповідаючи на питання журналіста, чого вона очікує від найближчого майбутнього – відповіла:
«радості». 500-кілограмові бомби, які скидаються російськими літками на українські міста і села; житлові будинки, які склалися, як карткові будиночки, поховавши всередині своїх мешканців; вбиті пострілами в потилицю в підвалах мирні мешканці – все це є, виявляється, приводом для радості. Інший росіянин сказав, що він перестав спілкуватися зі своїми українськими родичами, бо вони читають «не ті телеграм-канали». Ми кричимо мовою вбитих людей і зруйнованих міст, які ми бачимо на свої очі, які приходять до нас уві сні і мучать нас по ночах. Вони нам кажуть:
«ви читаєте не ті телеграм-канали».
Це абсурдно і дико, але це правда. Це теж російська «реальність», яка відчайдушно веде війну проти реальності. Проти фактів, проти правди, проти дійсності.
Що цьому можна протиставити? Повернення до життя. Торкання жорсткої поверхні буття. Її матеріальної простоти. Її простої беззаперечності. Просто ти маєш усе бачити на свої очі. Маєш усе відчути і до всього доторкнутися. Ти маєш не дозволити собі формувати свій
«світогляд» через «телеграм-канали» і веселі програми на ТБ. Ти маєш пірнати в річку простої грубої дійсності. Спускатися в неї, як в шахту.
Реальність ось тут, біля нас, під нами, над нами. Вона дуже часто жорстока, часом банальна, але беззаперечна. Реальність війни нагадує
нам, що деякі люди можуть знову стати звірами. А ми всі можемо швидко померти. І наші діти теж.
Але, попри все, українці чіпляються за реальність. Реальність землі, реальність свого села, реальність своїх садів. Ми ніколи не хотіли звідси йти. Наша метафізика матеріальна, наша філософія – заплетена в літературу, наша абстракція виросла з народного мистецтва.
«Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многости падали і здоймалися...», - писав понад сто років тому Василь Стефаник. «Земля стогнала під ударом їх серць».
«Вбиті по коліна в землю». В обіймах з землею, яка стогне «під ударом їх серць». Українці вросли у реальність. Вони пустили в неї коріння.
Можливо, саме тому їх так складно перемогти.
КУЛЬТУРА
Уся підлога всіяна книжками. Вони на ній - як опале листя.
Вікна тут розбиті, тому книги лежать на протягах. Білі фіранки, розірвані уламками, розвиваються на вітрі, як духи тих, хто назавжди відійшов.
Ми торкаємося цих книжок: вони вкриті пилом і брудом. Вони - як мертві тіла, посипані землею. Вони вже не житимуть, їх не читатимуть, їх не відновлять.
Це Посад-Покровське, село під Херсоном. Половина хат тут зруйновано вщент, решта - серйозно пошкоджено. Після захоплення Херсона росіяни вирушили на Миколаїв. Українці їх зупинили, зокрема у цьому селі. Жодного цілого будинку - ціна цього захисту.
Величезний Будинок культури, із залою на 600 місць, із бібліотекою для дорослих і бібліотекою для дітей. У концертній залі - діра в стіні, в яку може пройти п‘ятеро людей. Кілька менших дір теж. Дах просічений отворами від снарядів, і крізь них палають стріли світла. Пульт звукорежисера, прострілений та забруднений, лежить на підлозі. Музика поступилася тут тиші - хрускоту уламків скла під ногами.
Книги у бібліотеці і досі рухаються. Їхні сторінки перегортається на протязі, що вривається крізь розбиті вікна. Здається, що вони досі живі. Що вони - птахи, які збираються злетіти.
*
У селі Зарічне, недалеко від Запоріжжя - і також недалеко від лінії фронту
- є місцева бібліотека. У неї влучила російська ракета. Бібліотеки більше нема, але в ній досі є книжки.
Книжки тут завалені камінням і цеглою від зруйнованих стіл і зруйнованої стелі. Вони перемішані між собою, і опускаючи руку до підлоги, ти не знаєш, чого ти торкнешся: тоненьких книжкових сторінок чи твердої і грубої поверхні каміння.
У селі Вербівка, недалеко від Балаклії, росіяни зруйнували школу. Після того, як змушені були тікати з окупованої Харківщини, вони почали обстрілювати все, до чого діставали. Наступного дня після звільнення Вербівки вони обстріляли село, зруйнували школу та бібліотеку.
Зруйнована школа вже рік стоїть у цьому стані - стані покинутої руїни. У класах - перекинуті дитячі парти та стільці. На підлозі - штучні рожеві квіти, футбольний мʼяч, скляна пляшка, яка чомусь не розбилася.
Ми ходимо цим простором, немов руїнами давньої цивілізації.
Тут книжки розкидані у перемішку з камінням. Тут теж, якщо щось захочеш почитати, цілком можливо дістанеш посічену твердь каміння, яке колись було стінами.
Поруч, на хуторі Залиман, бібліотеки немає взагалі. Лишилися тільки обпалені сторінки кількох книжок. Зараз їхні обгоріли фрагменти лежать на шматку шифера, що впав з даху; навколо голі стіни, дах давно згорів, підлоги давно немає - ми переступаємо через уламки, камінні брили, гори потрощеної цегли, брунатні від іржі уламки металевих конструкцій. Так само брунатні від вогню металеві полиці для книжок, на яких зараз лежить каміння, а не тексти. Мовчазне каміння, що витіснило тендітну безтілесну силу слів та мови. Після ракетного удару тут сталася пожежа, яка все зруйнувала. І школу поруч теж. Бібліотека тут сьогодні - це обпалені стіни, руїни без даху, небо, яке ти бачиш над собою. Небо тут - твоя стеля.
У Святогірську - райському місці на березі Сіверського Дінця, яке сьогодні вщент зруйноване російською війною, - ми опиняємося в будівлі, де був російський штаб. Тут ми бачимо картонні ящики з українськими книжками - нещодавно опублікованими, свіжими, очевидно, вилученими російською армією, підготовленими до знищення.
Від цієї війни страждають не лише живі люди, а й те, що ці люди створили. Страждають їхні слова і почуття, які вони колись висловили у текстах чи у камені. Страждають діти, які не підуть у школи. Діти, які торкатимуться своєї землі тільки крізь екран монітору.
Аби зберегти слова, древні накреслювали їх у камінні та вплітали міцно у свою пам‘ять. Тверді таблички з текстами та ars memoriae були двома способами подолати забуття. Обхитрити час.
Сьогодні ж книжки, змішані з камінням, означають інше: безпам‘ятство є силою, яка здатна пожерти все, що ми створили, а інстинкт смерті і деструкції є не вигадкою психоаналітиків, а реальною загрозою.
Чи зможемо ми її зупинити?
