“Мистецтво війни - це мистецтво брехні” - одна з актуальних цитат із цієї книги, що пояснює скажені маніпуляції, якими нині переповнені наші ЗМІ.
Тут на фронті я багато разів намагався подивитися випуски наших новин. Але жодного разу не додивився цю красномовну ахінею до кінця. Кров іде з очей від обіцянок відбити ключові обєкти за лічені тижні, що сучасної зброї у нас буде з надлишком, від короткозорих узагальнень, що всі росіяни - рукожопі придурки, а їх командири - дебіли, які не вміють воювати, від тупих узагальнень, що всі наші бійці - генії військової справи.
Я дуже маленький гвинтик у цій величезній машині війни. І дивлюсь на те, що відбувається, зсередини. І те, що розказують у наших новинах - це приторне заспокійливе для мирян, а не журналістика.
Правда дуже жорстока. Особливо тут, на фронті.
У мистецтві брехні важливо не обманути самих себе.
Бахмут. Пряма мова: П.
До ворога було близько 70 метрів. У нас було погане укріплення. І через постійні обстріли, штурми і мерзлу землю ми тупо не встигли викопати нормальні бліндажі.
З одного боку окоп входив у маленький бліндаж, де було по коліно води. Хоча його важко назвати бліндажем. Туди вміщалося не більше 4 людей і накритий він був одним шаром стовбурів товщиною з півторалітрову пляшку. Тільки такі дерева вдалося знайти навкруги. Коли поруч із ним упала міна, то всі ці палички розлетілися.
Перший російський дрон скинув на нас ВОГ, але промахнувся. Коли він уже повертав, то ми встигли збити його з калаша. Слідом за ним підлітав уже другий дрон і ми його посадили ще на підльоті. Реально прикольно, коли збиваєш дрон. Але коли та штука падає, то робить ніхєровий такий бабах. Добре, що другий дрон при падінні не спланував у наш окоп.
А трохи згодом прилетів розвідувальний безпілотник. Ото вже реально стрьомна фігня – літає високо, так, що не підстрелиш, і як тільки з’являється, то по тобі одразу починає працювати російський міномет.
Ми різко забилися в окопи, голови попригинали. Поруч зі мною було троє хлопців, ми сіли, накрили голову руками і зжалися один до одного. Той, що був найближче до мене, сказав посунутися далі, бо неможливо було рухатися. Я відійшов кілька метрів убік, там де окоп робив невеличкий поворот. Через хвилину в те місце, де я тільки що знаходився, прилетіла міна. Усіх тих трьох хлопців розірвало.
Міномет продовжував працювати. В іншому кінці окопу сидів наш кулеметник. Йому нещодавно видали якийсь крутий американський кулемет. Він його дуже оберігав. Постійно чистив і тримав навидноті – клав зверху на бруствер. Між прильотами той боєць визирнув з окопу, та в цей момент прямо перед ним упала міна. Вибухова хвиля від неї так сильно штовхнула той крутий кулемет, що його дуло проткнуло бійця наскрізь. Не пам’ятаю, чи взагалі встиг він до того хоч раз постріляти з цього кулемета.
За півтори доби на тій точці нас залишилося менше половини. За весь цей час поспати вдалося хвилин 10. Ми вирішили відступити. Йти довелося трохи більше 10 км. Коли ми таки дісталися КСП, то офіцер почав нас матюкати і наказав негайно повертатися на вогневу позицію. Згодом після цього я помітив, що почав заїкатися.
Бахмут. Пряма мова: Б.
Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника. Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний. Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися. По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату. Всі ці сорок один день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект…
Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.
Соледар. Пряма мова: Художник
Напочатку лютого ми отримали наказ відбити одне село поруч із Соледаром. У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак.
Сонце сідало рано. Часу було мало. Розвідка сказала, що на позиціях, які ми мали зайняти, чисто. Однак там ми наштовхнулися на росіян, яких закидали гранатами.
Стемніло. Ми почули, як метрах у п’ятнадцяти від нас йшло троє росіян, які голосно говорили: «Адєса!» Це було їхнє слово пароль, за яким вони ідентифікували своїх. Вони просто розгубилися в темряві. Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!» Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу.
Це був зек, якому запропонували два варіанти: або сидіти за гратами ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів. Тому він став до лав ПВК «Вагнер». Він встиг пробути на фронті буквально пару днів.
Вночі росіяни почали контрнаступ. Ми захопили російську рацію і через неї чули повідомлення: «Пока пристреливайтесь железякой, а зверёк подъедет попозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під’їде танк.
Росіяни активно нас засипали снарядами. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Одному з побратимів уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: «Дурень, ти куди?! Назад!» А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить.
Через день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові.
Під час одного з обстрілів я патрулював в окопі. У двох метрах від мене стояв інший мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як обпік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера і полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався.
Під час наступних обстрілів нам вже так не щастило. Якось перед нами впала міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але даремно. Невдовзі він помер у мене на руках.
Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж і поклав на неї тіло загиблого. Щоби його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи.
Переправа представляла з себе просто дошки, які лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берци повністю уходили під воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно вирвалося з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у льодяну річку, яка була йому десь по пояс і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.
Потім я заліз у нашу бронемашину. Там мені хтось щось почав кричати. Але я не чув. Так я і зрозумів, що втратив слух.
Згодом у мене діагностували сильну контузію і кілька днів тримали в лікарні. Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально. А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села. Я бачив у сні всі ці події, про які тільки що розповів. А коли просинався, то помічав, що руки у мене стоять у положенні, немов би я тримаю автомат.
від Антона
Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення. Там він загинув у ході мінометного обстрілу.
Соледар. Пряма мова: Марс
Був початок лютого. Ми штурмували село, яке знаходилося в дуже незручному місці. Щоби дістатися до нього, треба було перейти через річку і відкрите поле, яке повністю прострілювалося. У нас не було часу на планування штурму.
Всі в моїй команді відчували страх і розгубленість. Ускладнювало ситуацію те, що ми вже близько доби не їли і не спали. У нас була всього лише одна пляшка води на шістьох. Стояв мороз і вона майже замерзла.
Один із підвалів села здався мені підозрілим. Я кинув у нього гранату, одразу після чого з нього почувся крик «Ахтунг!» Згодом ми захопити російську рацію і, прослуховуючи переговори противника, зрозуміли, що тоді в підвалі були іранські найманці.
Біля однієї з хат зав’язався стрілецький бій. До ворога було близько 20 метрів. Ми стріляли з-за кутів хати. Їх було п’ятеро. Вони не відступали і вели щільний вогонь з кулемета. У відповідь ми кидали в них гранати як з обох кутів хати, так і через її дах. В результаті півгодинної перестрілки нам удалося зайти за будинок і добити чотирьох із п’яти противників. Ще одному вдалося втекти. Всі вони були з ПВК «Вагнер».
Після того, як ми закріпилися на своїй позиції, я вирішив зачистити інші будинки села. В одному з погребів я почув російську мову. Тихенько наблизився до входу. В цей момент один із росіян виходив і я встиг першим направити на нього автомат. Після моїх пострілів інші росіяни захлопнули двері. Я тричі пропонував їм здатися в полон. Але вони не відповідали. Мені принесли гранати і три з них я закинув у вентиляційну трубу погребу. Від ударної хвилі двері відкрилися самі. Ще шість гранат я закинув у двері. Проте навіть після того, як я кинув у них дев’ять гранат, вони продовжували відстрілюватися.
Здається, що росіяни були під впливом наркотиків. Бувало, що ми стріляли по росіянах і бачили, що кулі потрапляли в них, проте вони продовжували йти або повзти вперед. Таке не здатна зробити людина в здоровому глузді. Адже кожне потрапляння уламка чи кулі викликає величезний біль та оніміння.
Вечором, коли вже було темно, на нашу позицію прийшло двоє людей і спитали: «Кто будет выносить раненых?» Ми швидко зорієнтувалися, що це були росіяни, які прийняли нас за своїх. Один із них спробував утекти і ми його розстріляли, а іншого ми взяли в полон.
Це був боєць ПВК «Вагнер», який до цього сидів у в’язниці за вбивство. Йому було 42 роки і звали його Дмитро. По ньому і не скажеш, що він зек. Він сказав, що йому щомісяця платять 200 тис рублів (2,7 тис долл. — ред.). З полоненим ми поводилися нормально: дали йому попити води, не били. Він хотів жити і тому здався.
Зеки в російській армії не рахуються за людей. По захопленій рації ми чули, як зеки під час нашого штурму просили своє командування дозволити їм відступити. Проте їм відмовили і сказали: «Стойте до конца или мы вас тут на месте расстреляем». До них ставляться, не як до людей, а як до дикого м’яса. Всі документи вони здають перед тим, як піти на штурм.
Наш штурм тривав близько трьох годин. За цей час ми положили Більше сорока росіян. Наших втрат при цьому не було. Проте коли ми закріпилися на позиціях, то росіяни почали масований обстріл із танків, мінометів та ствольної артилерії. Він тривав кілька годин і забрав життя двох моїх побратимів.
Один із бійців пішов зі мною на штурм у першій групі. Йому було вже за 50 років і я запропонував йому відійти з позиції, щоби трохи відпочити. Проте він сказав: «Я залишаюсь». От він і залишився там навіки. Його просто засипало землею після прямого попадання снаряду в бліндаж. Після цього ми довго розбирали завали, щоби викопати його тіло.
А другому бійцю перебило ноги і зламало хребет. Коли ми його знайшли, то його обличчя було страшно викривлене. Це був жах... Він дуже мучився перед смертю і з таким виразом обличчя помер.
Це була вже друга ніч без сну і нормальної їжі. Люди дуже втомилися і почали робити грубі помилки. А підкріплення не підходило. Лише на третю добу нас підмінили інші побратими.
Повернувшись з позицій, єдине, що я хотів — це лежати, нічого не чути, нічого не говорити і взагалі не рухатися. Проте повноцінно виспатися не вийшло. Попереду було дуже багато роботи.
Приховані травми
Ми всі сьогодні отримаємо приховані травми. Такі, що не діагностуються. Такі, що не записуються, як “у наслідок воєнних дій”. Це травми, з якими ми лишаємося сам на сам. Вони, як радіація, невидимі, але дуже небезпечні і можуть несподівано проявилися через тривалий час.
Один старий із наших під час прильотів упав у недокопаний бліндаж. Через страх і адреналін він не помітив, як забив руку. Біль повільно наростав. Щоби потрапити в лікарню, треба було чекати кілька днів. У лікарні було забагато поранених. Йому нашвидкоруч діагностували ушиб і перемотали руку.
Його взвод перекинули на нову позицію. Щоби вижити, треба було активно закопуватися з нуля. Тверда земля і важкі стовбури дерев для накриття зробили біль у руці ще сильнішим. Він копав кілька днів.
Щоби потрапити в лікарню, треба було чекати ще кілька днів. Йому зробили рентген. Виявилося, що той ушиб був тріщиною і через навантаження на руку вона перетворилася на перелом. З дня падіння пройшло три тижні і йому тільки тоді наклали гіпс. За документами ця травма не вважається такою, що отримана в результаті воєнних дій. Він залишився зі своєю проблемою сам на сам. Зараз із ним все ок.
Подібних прихованих травм сьогодні - десятки мільйонів. Багато з них, на превеликий жаль, невиліковні. Ще більше з них - дадуть про себе знати з часом, так що їх зв’язок з війною буде неочевидним.
Будьте уважними до себе. Бережіть себе.
Покинуті тварини
Ми жили неподалік від цього місця. Там біля нас крутився один худющий напівживий плішивий кіт. Вигляд у нього був такий, ніби по ньому танки їздили, а в очах миготів біжучий рядок “дай пажрать”. Ми його назвали Загиблик. За тиждень ми його відгодували. У нього виросло нове хутро, а вираз морди змінився з нещасного на наглий. Життя налагодилося.
Згодом нам треба було терміново під обстрілами відїжжати. Часу на збори не було і кілька торб з продуктами довелося кинути на тому подвір’ї. Десь на місяць Загиблику вистачить. А от після цього треба буде йому підвозити ще. Карочє, давайте взбодрітєсь там із цим ленлізом, бо орки наших звірят точно не відгодують.
Древо життя
Сюжет у цій картині відступає з першого плану, надаючи місце грандіозним візуальним образам. Вони ллються густим потоком, тож ти – глядач – сидиш перед екраном, як перед потужним водоспадом. «Древо життя» існує у тих малозвіданих просторах, де слова втрачають свою силу і візуальні образи існують у своєму первозданному вигляді. Вісь цього фільму – історія американської родини, яка переживає скорботні втрати та щасливі зустрічі, надихаючі відкриття та болючі помилки. Події у стрічці показуються нелінійно та поетично.
Приголомшливі кадри природи, якими наповнено цей фільм, супроводжуються мудрими словами, які лунають за кадром. Один із таких афоризмів я, опинившись на війні, часто згадую: «Без кохання життя пролітає даремно».
