«Кордони, кордони, всюди самі кордони!» — кричав учора місцевий божевільний у придорожній забігайлівці «Мама Хуаніта». Його можна було зрозуміти: цю землю розкраяли, ніби останній шматок пирога, яким ніяк не можуть поділитися родичі, і кордони справді були скрізь. Вони з Галкою обідали, півгодини тому перетнувши кордон, а попереду на горі вже корчився гігантський державний прапор над наступним пунктом пропуску. Галасливий божевільний схлипнув і зронив голову на руки, складені на столі. Поглянувши на нещасного, він чомусь попросив склянку віскі до свого м’ясного пирога. Бармен, ліниво поліруючи посуд, повідомив, що в чоловіка дружина померла в пологах у сусідньому містечку, поки він стояв у черзі на митному контролі, тут поруч. Відтоді так і не заспокоївся, постійно приїздить сюди, ніби робить стрибок назад у машині часу, п’є, кляне війну та кордони — і нічого дивного, сказав бармен. Принаймні так він його зрозумів. Ніхто не зобов’язаний знати всі мови світу, особливо мову розпачу.
Власне, неперекладне саме це — звивистий шрам кордону, який проходить навіть по воді, думав він, розганяючись на візку, набуваючи незворотного прискорення. В українській тепер теж з’явилася ця ущелина неперекладності. Пласт лексики, що одним відгалуженням кореня росте напряму з війни, іншим сягає в мирне життя, силкуючись пояснити бодай щось. Так дерево утримує цілісність схилу, на якому росте, чи розтрісканої стіни, в яку колись упала його насінина. Тепер чомусь усе насіння падає в тріщини, квітчає шрами. Нав’язле в зубах переконання стверджує, що шрами прикрашають чоловіків. Але якщо виходити з того, що земля — жінка, то яка доля чекає на жінку з таким пошрамованим лицем? Доступна коханка для всіх? Очільниця наркокартелю? Vagina dentata, що пережовує чоловіків покоління за поколінням і вагітніє мертвими? Чи все-таки земля ця — чоловік, хоч і наділений виразно фемінними рисами? Одного такого він уже бачив уранці, коли висадилися з порому. Той перепинив Галку, і довго робив їй компліменти, і запрошував на каву, а вона відійшла з ним убік і приймала все те, хихотячи й червоніючись. Забула, що в нього слух військового перекладача — морська анемона, що ніколи не спить і вихоплює на льоту планктон випадкових звуків.
Чоловіків, як отой біля порому, тут називали мартинами. Птахами себто. Гірка іронія, коли тебе самого звати Мартином. Мама-бібліотекарка була фанаткою Джека Лондона, зокрема «Мартина Ідена». Тепер із них дружньо сміялися, мовляв, пташина пара, мартин і галка. Звісно, жарт для тих, хто розуміє різницю між мартинами, морськими блукальцями, і тією чаєчкою-небогою, що вивела чаєнят при битій дорозі — усі ці орнітологічні тонкощі.
Галка зараз пішла з мартином, не з Мартином. Він прокинувся і виявив це. Потім навіть побачив, коли самотужки зібрався й вирушив на прогулянку в парк. Вони пили коктейлі в готельному холі, хоча було рано ще й для сніданку. Хвиля огиди хлюпнула йому в обличчя і зупинилася десь біля горла. Мартинами таких типів називають через те, що вони супроводжують і зустрічають найрізноманітніші пасажирські плавзасоби, що пересуваються в тутешніх теплих морях, юрмляться, канючать і підбирають довкола них жінок, як звичайні мартини — об’їдки. Об’їдки, об’їдки. Візок набирав прискорення, рух донизу ставав стрімкішим.
*
Процес перетворення військового перекладача на просто військового дуже простий, особливо якщо твоя військова кар’єра формально вже закінчилася: достатньо вписати до реєстру своє ім’я і додати «доброволець». Дещо складніша матерія — перетворення з людини на солдата. Він копирсався у своєму минулому, намагаючись віднайти момент, що зумовив такий вибір, але ні в чому не мав певності. Курси іноземних мов, школа веслування, навіть щотижневі виправи на стрільбище — цього було замало, це не вирішувало нічого. Можливо, кохання, мать його за ногу? Можливо. Він і на Галку запав, бо вона була страшенно схожа на дівчину, що зіпсувала йому життя.
Найголовніше у тих його спогадах із провінційного військового містечка, де вони жили з батьками й старшим братом, який надто швидко виріс і поїхав служити на Сахалін, — багато світла. Світло гарнізонного дитинства, розлите в повітрі між триповерховими будинками з червоної цегли, було як тонкий шар золотавої карамелі на дні дека, у якому вранці пекли фруктовий пиріг. Якось вони зійшлися, четверо чотирнадцятирічних із околиці: всі ходили в одну школу, троє нещодавно переїхали до військового містечка з батьками — Геркулес, Бодя, Мишаня і він. Сама собою склалася мала, тісно збита компанія. Якогось полудня із тих, що найбільше навівали йому думки про Кубу, бозначому, але про Кубу з пальмами на набережній, з мулатками, що тримають у зубах сигари, вони сиділи під цегляною стіною будинку Геркулеса і мляво обмінювалися жартами та базовими відомостями про свої життя. Вони ще не стали такими друзями, що можуть написати біографію один одного. Стояла спека, не хотілося навіть рухатися. Але вона вийшла з під’їзду пружним кроком, практично вибігла, у своїй блакитній маєчці на тонких бретельках, зі здивованими очима й розгубленою усмішкою. Вона несла торт. Побачивши хлопців, злякалася, навіть ступила крок назад, але потім закуси ніколи й не дізнався. Пройшла повз них, обіймаючи коробку з тортом і дивлячись прямо перед собою, не зважаючи на хлопчачі кпини, що посипалися їй услід, все тим же пружним кроком, якому залишалося однаково мало до бігу й до танцю. Виявилося, що цього цілком достатньо, аби закохатися, особливо такому закритому й сором’язливому хлопцеві, як він.
Вона виявилася молодшою сестрою Геркулеса, звалася Лікою. Вони з братом трималися одне за одного так міцно, що майже зрослися. Батько їхній працював авіамеханіком, бував удома критично коротко. Коли з’являвся, завжди катав їх у чорній, схожій на старого бегемота мотоциклетній колясці. Світле волосся Ліки маяло на вітрі, вона зі зневагою дивилася на трохи ошалілу дворову громаду. Її мама-домогосподарка була зовсім не схожа на сірих жінок у місті: яскраво фарбувалася, смачно готувала, пригощала їх пиріжками, але більшість часу проводила зі своїми пещеними подружками, офіцерськими дружинами. Брат беріг сестру, та все ж дозволяв зрідка бувати в його чоловічій компанії. Тоді всі зазвичай грали в карти, розповідали смішні історії, бігали на річку купатися, стрибати з гранітних брил, оббирали в чужих садках черешні, що позвішувалися через паркан.
Кілька разів бачив, як Ліка з берега спостерігає за його веслувальними виправами. Він дивився на Ліку, Ліка на нього, йому паморочилося, світ кружляв навколо, здавався прекрасним і сповненим щасливих шансів. Та коли за два тижні, в які цілком могло вміститися два роки, він зайшов по Геркулеса до нього додому і застав там Ліку, всі його щасливі шанси, здавалося, було знищено одним рухом. Дівчинка без оголошення війни потягнулася з дивану, взяла тарілку зі столу перед собою — і пожбурила просто йому в голову. Звісно, промахнулася, звісно, тарілка розбилася об стіну, порснула навсібіч дощем дрібних скалок, але він назавжди запам’ятав, скільки люті було тоді в її погляді. Мартин і доти певен був, що не потрібен жодній дівчині, а тепер уже абсолютно не мав сумнівів. Він не знав, лякатися йому радше чи соромитися, тому обрав найнадійніший варіант — замкнувся в собі. У такому сплячому режимі минув майже рік. Короткими періодами активності були зустрічі з друзями. Вони разом їздили в гірські походи, часто блукали понад річкою, сиділи на своїх гранітних скелях, сміялися й філософствували, там же вперше пили, там же ділилися враженнями про перші любовні пригоди. Вірніше, це хлопці ділилися, а він переважно мовчав і слухав. Усе ще мріяв про Ліку. І одного разу поклявся собі подумки, що збере волю в кулак, підійде до неї і з’ясує усе, що між ними.
Готувався він ретельно. Кілька тижнів спостерігав за нею, як справжній шпигун, вивчав її буденне життя, усі його світлі нюанси й найтемніші закутки. Слідкував за нею із віддалі і однаково — із заплющеними й розплющеними очима — бачив попереду маячок її легкого батистового платтячка в сині квіти. Він погано спав ночами, вигадав усі можливі відповіді на всі можливі перші запитання, які вона могла б йому поставити. Він не дозволить запопасти себе зненацька. Здавалося, не було у світі геть нічого такого, про що вона могла б заговорити, а він про це не подумав раніше.
В одну зі своїх партизанських вилазок Мартин побачив її саму посеред вулиці, стиснув горло рукою, щоб не вискочило серце, рішуче підійшов і сказав:
— Можна тебе щось запитати?
— Не можна, — рівним голосом відповіла вона і пройшла повз.
А він лишився стояти на місці, відчуваючи, як обволікають його холодні води Маріанської западини. Він — глибоководна мушля, його стулки тепер повинні стати винятково твердими і завжди закритими.
*
Роки минали, з друзями вони бачилися рідше. Ситуація ускладнювалася тим, що маленький чоловічий гурт зустрічався тепер із майже повним складом гурту подружок Ліки: Геркулес із Іриною, перукаркою із салону на розі, Мишаня із запаморочливою петеушницею Андріаною, а ще одна, теж старшокласниця Олена, накинула оком на нього самого. При кожній зустрічі все Мартине та Мартине, і все їй смішки. Ліку ця ситуація розважала, вона ніби затялася й хотіла звести його з Оленою, це захопило її, як спорт. А він урешті-решт наважився зробити щось на зло Ліці.
Якраз нагодився шкільний випускний, і після урочистостей та нудотного застілля в шкільній столовці вони з Оленою дуже природно опинилися в запилюженій каптьорці за сценою актового залу. Мишаня, що допомагав шкільному кіномеханіку, завбачливо передав йому ключі. Затиснені між барабаном і роздовбаним піаніно, під піонерським горном із брудною плюшевою ганчіркою на держаку, вони довго цілувалися, потім його рука легко лягла на її груди, і тоді сталося диво. Олена, що здавалася готовою на все, відштовхнула його зі словами: «Всі ви, хлопці, однакові!» — встала й вийшла. Того вечора він довго сидів у каптьорці сам, розгублений і розчавлений, і тоді ж вирішив одразу після школи піти у військо.
Мартин завжди знав, що корені його найхимерніших пригод сидять у масному ґрунті словників та самовчителів іноземних мов, як і належить екзотичним квітам. На рік, що лишався йому до досягнення призовного віку, тато зі своїми зв’язками влаштував його помічником екскурсовода у турбюро. Старший куди пошлють, але хоча б серед людей. Під час однієї з екскурсій перетнувся з польською групою, де Агнєшка затесалася серед старих засушених бабів, ніби волошка між бур’янів. Знову той самий клятий типаж: великі світлі очі, довгі русяві коси, в яких чергувалися світліші й темніші пасма, гнучке тіло молодої, щойно виловленої сардинки, майже пласке, — викапана дівчинка з кліпу Каоми на «Ламбаду», згодом збагнув він, і в нього заболіло серце. Знову нічого не було, крім хапливих пожадливих поцілунків, за якими послідувало коротке романтичне листування, але й цього йому вистачило для шаленого нічного автостопу до Перемишля крізь осінній дощ; проблеми на кордоні, дзвінки батькові — все, аби без попередження увірватися до Агнєшки додому, мало не довести до серцевого нападу її маму і з’ясувати, що дама серця у від’їзді. За кілька днів вона примчала, розгублена і трохи сердита, але поїхала з ним в Ланьцут, і вони гуляли парком на пронизливому вітрі, розмовляли про все на світі й цілувалися. А тоді вже настала пора йому йти до війська.
Його не зламав казарменний розпорядок, очікувана дідівщина й відсутність звичного комфорту. Він почувався корисним елементом системи, на дозвіллі сидів над мовними посібниками, швидко налагодив цілком стравну рутину. Лякало одне — Агнєшка написала єдиного листа, надіслала фото, побажала успішної служби й замовкла. Було прикро до сліз. Натомість раптом озвалася Олена, ображена й забута. Писала часто й чемно, майже лагідно, теж надіслала фото. Пішла вчитися на кухаря. Пояснила в котромусь листі, що пише всім хлопцям із їхньої компанії, бо ж розуміє, як важливо для солдата знати, що його пам’ятають. По перших місяцях, коли всі одне одному ще пишуть, настало затишшя, навіть листи від родини стали нечастими. І тільки Олена писала регулярно, відправляла через день, він бачив це по штемпелях на конвертах. Якось, вартуючи в нічну зміну, він страшенно схотів поговорити зі своїм напарником, сільським хлопцем на незбагненно алогічне прізвисько Мотиль, та не знав про що. У такі моменти, у стані зміненої свідомості перед світанком завжди здається, що от зараз станеться неймовірний контакт цивілізацій, що дасть відповіді на всі запитання. Важливо тільки знайти спільну мову. Розмова про дівчат видалася вдалою ідеєю. Він вийняв з нагрудної кишені дві фотографії, Олени та Агнєшки, і простягнув Мотилеві — яка подобається більше? Мотиль, який завжди здавався йому схожим на коваля Вакулу, здатним приборкати відьму й чорта, хижо вишкірився й узяв фотографію Агнєшки. Ця мені подобається більше, вона буде моя. Мартин тільки кивнув на знак згоди. Потім навіть записав Мотилеві адресу Агнєшки. Треба ж було якось помститися ще й цій, а власних ідей для помсти завжди бракувало. Йому ж самому залишилася Олена і її регулярні листи.
Якось вона приїхала на вихідні й привезла домашній яблучний пиріг. Потім йому дали відпустку, і він приїхав додому, де Олена святкувала свій вісімнадцятий день народження. Вона покликала його в ліжко того ж святкового вечора, дуже просто і природно, не кокетуючи, не набиваючи собі ціни. Вона була в нього першою, а він у неї — ні. Він страшенно хвилювався, але вона заспокоїла його з якоюсь питомою, нутряною жіночою мудрістю і взяла його так, що він проніс найсвітліші спогади про ту ніч навіть крізь роки опісля. Коли повернувся дослужувати, Олена писала йому все так само часто, тепер уже з неприхованою ніжністю, і в одному з листів повідомила, що вони матимуть дитину. Одразу після приїзду з війська він заявив батькові, що погано уявляє своє майбутнє без армії, а матері — що його дівчина вагітна і вони мусять одружитися. Обоє зітхнули — одне з полегшенням, інше з гіркотою — і почали готуватися.
А тоді, одного розпеченого надвечір’я, подавши документи на кафедру військового перекладу та спеціальної мовної підготовки, він зустрів на вулиці Ліку. Літо вже обвуглилося по краях, як зібгана любовна записка в попільничці, але в ньому лишалося ще досить прекрасного щему, який наповнює по вінця і розриває зсередини. Ліка йшла з магазину після короткого дощу, не скидаючи з голови капюшона червоного напівплащика; довкола неї, здавалося, переливалася її персональна веселка. На засмаглих ногах гоїлися рожеві подряпини, перетерся ремінець на правому босоніжку, і вона голосно хляпала ним при ході. З пакета стирчало пір’я зеленої цибулі і ще якась зелень. Вона першою гукнула його, розпитувала про життя. І він теж наважився запитати, чому вона кинула в нього тарілкою, чому завжди проганяла його. І вона відказала, що її брат, не бажаючи розбавляти жіночою статтю їхню чоловічу компанію, наплів їй, буцімто Мартин був уже з усіма Мартин дівчатами в околиці, а про неї каже, начебто вона доступна дівчинка і теж не відмовиться піти з ним. Тепер їй прикро, що він скоро одружиться. Голосу, яким вона сказала тоді: «Посидь зі мною на лавці, поки ще можна», він ніколи не забуде. Вони ніби наново знайомилися під час тієї розмови.
За три дні вони удвох опинилися на убитій злиднями базі відпочинку під Одесою. Сиділи на березі моря, у спину їм дихало сирістю глиняне урвище, а вони розкладали вогнище на піску, пекли над ним рапанів, насилених на дротик, цілувалися й розмовляли про все на світі, і мапи їхніх мрій дотикалися кордонами. Вночі в дерев’яному будиночку без вікон, на підгнилих ніжках і з намальованими на стіні моторошними крокодилом Геною та Чебурашкою під отруйно-червоним сонцем, було задушливо й повно комарів. Він боявся, що не зможе, що протяг оселився в кістках після семи років чекання, але вони кохалися так, ніби знали одне одного одвіку, потім разом провалювалися у забуття, але Ліка будила його шість разів за ніч і щоразу виснажувала, ніби востаннє. Вранці він продерся крізь зарості лоха сріблястого й очеретів, у яких люто дзиґотіло ціле комашине царство, і побіг шукати чогось на сніданок. Як повертався з батоном і шматком вареної ковбаси, що здавалася свіжою принаймні на перший погляд — хотілося співати, і він навіть не особливо задумувався, якими словами пояснить вагітній Олені своє небажання одружуватися. Але Ліка того ранку була, на диво, серйозна і сказала, мовляв, усе, що тут сталося, сталося перший і єдиний раз і не повториться ніколи більше, що у нього своє життя, вона не може й не має права нічого у ньому ламати, і так далі, що там ще годиться казати у таких випадках. Назад вони поверталися разом, але мовчки, і дорога в роздовбаній електричці здалася йому нескінченною.
За два місяці він одружився, ковтнувши дві таблетки апауріну, які допомогли йому відбути церемонію цілком пристойно, навіть не побившись із Геркулесом, який був свідком з боку нареченого. Навіть після пляшки горілки, випитої з горла в темному закутку бенкетного залу ресторану «Кипарис». В Олениному животі тим часом ворушилися їхні двійнята, вона сиділа за столом зі щасливим і відсутнім виглядом і круговими рухами погладжувала себе довкола пупця під широчезним весільним платтям. За місяць і чотири дні у них народилися здорові й красиві дівчатка.
Усе так закрутилося після ультиматуму Ліки... Кафедра, диплом військового перекладача з відзнакою, офіцерське звання, кілька гарячих точок. У ті нетривалі періоди, що він бував удома, завжди найперше чудувався з того, як ростуть дівчатка. Потім — як невловимо, але незворотно змінюється дружина. Йому знадобилося багато часу, аби збагнути, що юнацький приятель Олени, про якого вона розповідала веселі бувальщини ще задовго до шлюбу, був тоді й продовжував зараз бути для неї чимось більшим. Що малі ростуть не схожими на нього. Але йому і на гадку не спало вимагати ДНК-експертизи абощо. Він любив своїх доньок, вони були його.
Крім того, Ліка почала час від часу озиватися, і вся його життєва енергія йшла на думки, що робити із цим. Ліка жила неподалік, вона не вийшла заміж. Часом вони зустрічалися й гуляли, тільки це, та після кожної такої розмови він готовий був розлучитися й почати життя спочатку. Олена усе розуміла, зустрічала його лайкою, щодня намагалася роздмухувати бодай маленький скандал, роблячи перебування вдома геть нестерпним. Якось він таки не витримав і пішов. Винайняв малосімейку з голими стінами у кварталі неподалік. Забирав дівчаток зі школи, гуляв з ними й робив уроки. Ввечері повертався до своєї малосімейки. Іноді його холостяцький барліг осяювала своїми візитами Ліка, і тоді їм було так добре, як у ту фантастичну ніч на злиденному півдні. Кілька разів вона заводила мову про втечу з ним, і завжди ці історії були настільки ж прекрасні, наскільки й фантастичні. Батько Ліки, чий вічно препаскудний настрій був одним із наслідків ліквідації аварії на ЧАЕС, вимагав від неї покласти край цим «злочинним» стосункам, погрожував, що припинить її утримувати, мовляв, здохне сама зі своєю вчительською ставкою й багатодітним коханцем, і це додавало їхнім зустрічам гостроти та гіркоти водночас. А потім Ліка зникла, так само несподівано, як з’явилися була у його шлюбному житті. Ні записки, ні знаку, ні попередження. Розгублений, він блукав містом у надії зустріти її, але не зустрічав, і врешті наважився обережно розпитати її подружок. Ті наплели нісенітниць про Ліку, яка виїхала буцімто в Амстердам, бо знайшла собі іноземця, просто розбалакалася з ним англійською на вулиці, а він у себе на батьківщині виробляє гумові ляльки, це просто золоте дно, і тепер вона ніколи не повернеться, бо її, доньку військового, тоді неодмінно заарештують як шпигунку. Мартин слухав і не вірив, це було зовсім не схоже на Ліку. З висоти свого досвіду він скоріше ладен був повірити у вдало продуману легенду. Але факт залишався фактом — Ліка зникла, а він залишився жити з цим. Навіть зробив спробу повернутися до дружини, щоправда, не надто вдалу — за кілька років вони остаточно розбіглися.
*
Він перекладав, бо гадав, що люди можуть порозумітися, хоч увесь його життєвий досвід підтверджував протилежне. Його робота полягала в перекладі допитів військовополонених, складанні протоколів, перекладі ультимативних листів та комюніке з приводу мирного врегулювання — всіх цих плодів колосальних непорозумінь — і комунікації із медіа в жалюгідному намаганні пояснити позицію сторони, яку представляв. Спільної мови не існувало, хай з яких екзотичних шматків намагався він її скласти. Та все ж Мартин старався бути добрим солдатом, бачив у цьому свою життєву місію.
Ліка була єдиним випадком взаємності у його житті, але взаємності настільки химерної, що за її прикладом не можна було збудувати жодного механізму. Він бачив сни, у яких Ліка говорила дивовижною мелодійною мовою, не схожою на жодну із земних, але дуже красивою — можливо, це була марсіанська, і вона їй дуже пасувала. Щоразу Мартин думав, що припинить всі непорозуміння на планеті, якщо зрозуміє її, але щоразу прокидався, так і не спромігшись збагнути жодного слова. А потім він уже й відбув своє, став офіцером запасу, пенсіонером, на якого не покладуть жодної відповідальної місії.
Доти він побував у Еритреї, бачив зруйнований Накф, і ніяк не міг змиритися з тим, що згодом так назвали валюту незалежної вже держави. Це все одно що розраховуватися і отримувати решту смертю. Побував із коротким і неприємним завданням в Афгані після страти Наджибулли, бачив розстріляний Кабул і пошкодував, що людство не вимерло десь у середньовіччі. Перед тим був і в розшарпаній Югославії, бачив, як догорає Вуковар. Допомагав організовувати конвої для біженців. У нього на очах підірвали транспортер, що супроводжував колону, і того дня його найкращий тутешній друг, Юриця, перетворився на шланг, що перекачує рідини — всотує одним отвором і випускає іншим. Мартин був у другій бронемашині, якої не зачепило, вискочив першим і побачив, як Юриця корчиться на землі, задихаючись. Йому роздробило грудну клітку і ще, здається, щось пошкодило. Мартин, скерований страшної сили інтуїцією, пробив йому горло, розрізав гортань, щоб полегшити доступ повітря, і довго потім морочився із пов’язкою, намагаючись зупинити кров, але не перетиснути важливих для життєдіяльності точок. Юрицю довезли до лікарні й сяк-так стабілізували, але Мартин усе життя промучився відчуттям провини: а раптом він зробив щось неправильно, нашкодив своєю поспішною конікотомією, і хтось уміліший, досвідченіший і вправніший зберіг би Юриці життя не лише як білкову форму існування, але і в найповноціннішому його сенсі? Він цікавився — Юриця наче живий і всі ці роки існує в такому режимі. Навіть хотів був його навідати, але потім збагнув, що нікуди не сунешся, коли ти стара руїна в інвалідному візку.
Власне, ніг він теж позбувся через потребу порозумітися завдяки мові. Поки був просто солдатом, картина залишалася доволі ясною, хоч і малоприємною. Страх тлумився колючим клубком усередині, завжди чомусь у животі, ніби Мартин його наївся. Він часто пригадував свою найпершу ніч під артобстрілом. Ворожа арта не затикалася до світанку. Земля під ногами шелестіла і обсипалася кудись усередину себе. У короткій паузі між спалахами й вибухами він, ошалілий і майже глухий, скотився у стару воронку від снаряду, згорнувся там клубочком і завмер. Подумав, що люди, які помирають отак, стають схожими на купки мишачого посліду, і зареготав. Реготав і схлипував, довго й голосно, але хлопці не чули, надто вже гримотіло. У новій паузі він почув тонке виття. І збагнув, що у його воронці сидить пес, якого він спершу і не помітив. Брудний, худий, багнюка застигла панциром на спині, незрозуміло якої масті. Дивиться на нього великими жовтими очима, дрібно тремтить і скавулить. Так вони й перебули ту ніч: притискаючись у воронці, тремтячи й час від часу підвиваючи. Якби пес умів ще й істерично реготати, Мартин назвав би його своїм братом. Страх не залежить від того, скільки ти бачив досі, що пережив. Для страху ти завжди дитина, яку б’ють, собака, в якого жорстокі діти кидають камінням. Вони дивом пережили той обстріл, з воронки Мартин виліз із псом на руках. Відмитий пес виявився білим, кудлатим, і Мартин назвав його Зефіром, і відвіз до матері, відвоювавши своє.
Опинившись на передку на Донбасі, він зрозумів, що нікому не зможе пояснити, що тут відбувається. І навіть собі не зможе. Хіба що люди побачать це на власні очі й розкажуть про це своєю мовою. І він есемесив у рідкісні хвилини, коли мав зв’язок, писав листи і передавав їх через волонтерів. Урешті зібрав маленьку групу зі своїх старих друзяк — військових репортерів, за яких міг поручитися. І повів їх показувати цю ущелину неперекладності, життя на кордоні з війною. Коли вони виходили досліджувати квадрат місцевості, він завжди йшов першим. Інакше й бути не могло. Біля Попасної вони з розтяжкою знайшли одне одного. Чортзна-де була його інтуїція. Він отямився у шпиталі від болю у вже неіснуючих ногах. Друзі-репортери вціліли, але роз’їхалися, зафіксувавши і його історію також. Бажали одужання в скайпі. Нікому не подобається, коли чужа війна підступає так близько. Добре, що його прооперували, поки він був безтямний. Він завжди вважав, що краще померти одразу, ніж стати ампутантом.
Коли Галка з’явилася на порозі палати, його першою думкою було: Ліка повернулася! Вже потім побачив, що ні — значно молодша і припадає на праву ногу. Вона робила фотопроект про поранених бійців, і він несподівано для себе погодився взяти в ньому участь, хоча ненавидів оте виставляння ран і нещасть напоказ. Поки Галка крутилася довкола нього з фотоапаратом, він подумав був, що це дуже гарно мати ноги, — і засоромився цієї думки. Потім вони довго розмовляли, теж для потреб її проекту, він розповів їй про все оце прожите, вона йому — про свою хворобу, і йому було добре дивитися на неї довгим поглядом, і наливати їй чаю з термоса, і підливати туди трохи коньяку із фляжки, принесеної дівчатками — як добре, що вони виросли! Доньки не образилися, коли за два місяці, виписавшись із лікарні, він оголосив їм, що переїде до Галки. Тато герой, тато вижив, тепер йому можна все.
Їхні з Галкою вечірні розмови були справжнім дотиканням внутрішніх кордонів. Він дозволив їй — не відразу, але дозволив — мити та обробляти лікарським розчином свої кукси, бо не бачив при цьому ані тіні огиди в її погляді. За кілька місяців, коли перестав соромитися перед нею свого тіла, у них склався цілий ритуал вечірнього купання: Галка щоразу хотіла допомагати йому, він сердито відмовлявся, бурчав, що здатен обійти себе сам, навіть підвищував голос, але вона була наполеглива, врешті він погоджувався, майже неохоче, припіднімався над ванною на сильних руках, Галка підхоплювала його долонями під пахви й допомагала плавно опуститися у теплу воду.
Вона спала, поклавши голову йому на плече, склавши долоньки човниками в нього на грудях, і він боявся зайвий раз поворухнутися, щоб не спричинити бурю в морі її сну. Коли вони йшли в місто, він завжди їхав на візку праворуч від неї, щоб вона, припадаючи на праву ногу, могла спертися на нього. Галка любила його, підстаркуватого й безногого, у цьому він не мав жодного сумніву, хоч і намагався удавано сердито, а насправді із зачаєним жахом, прогнати її, аби не псувала собі життя. І ось тепер вона сидить у барі з молодим південним жиґоло.
Дивно, скільки всякого безглуздя можна згадати, поки візок стрімко й невпинно летить під три чорти, схилом поміж пініями й пальмами. Віу-віу, вищать від напруги колеса. Йому пригадалася іржава карусель між цегляними будинками його дитячого світу. Вони з друзями застрибували на неї вчотирьох або, якщо були дівчата, всімох і розкручувалися щосили, сидячи верхи на кріселках, у яких давно відгнили спинки. Суть гри була в тому, щоб якнайдовше утриматися, коли могутня відцентрова сила почне розкидати всіх на траву чи асфальтові доріжки. Його завжди вистачало хвилин на п’ять. Потім починався другий тур гри — хто швидше застрибне назад на карусель, але він ніколи не хотів брати в цьому участь. І зараз він не буде застрибувати на чужу карусель. У кінці доріжки вже видніло море. Зрештою, хіба даремно його названо на честь Мартина Ідена? Можливо, йому теж вдасться відкрити легені морській воді.
* * *
Вона була в кіно із подругою, коли йому відірвало ноги. Дізнавшись про це, не могла позбутися відчуття провини й вирішила сприймати усе своє дотеперішнє життя як покуту. Ще в ясельній групі вона невдало впала й вивихнула стегно, що згодом нагадало про себе синдромом Пертеса. Звичайною мовою це означає, що ти маєш одну ногу, коротшу за іншу. Потім вона часто думала, що ж це насправді таке — персональна бедкарма чи спокута за гріх? Коли ти дівчина з помітною фізичною вадою в патологічно патріархальному суспільстві, тобі важко постійно не думати про гріх. Гріх міг бути навіть не її, а заблукалий десь у лабіринті між четвертим і сьомим колінами роду — такі штуки не мають терміну давності. Чи все-таки гріх сьогоднішнього ранку, спокутуваний наперед? Зараз хвора нога страшенно заважала їй бігти. Вона бігла, не зупиняючись, із того моменту, як з’ясувала, що Мартин зник. Він був єдиним, кого вона прийняла повністю, як приймають дитину, ніби огорнула собою. Навіть не думала, що в неї може бути таке з котримсь чоловіком. Часто подумки жартувала сама з собою, мовляв, це через те, що він коротший, менший за інших, тому його так легко було прийняти. І що Мартин — єдиний, хто не буде ганити її ніг, бо власних у нього вже немає. Чорні жарти. Але важко не відростити собі чорний гумор, коли ростеш серед насмішок і плювків у спину, коли «кривенька качечка» із вуст доброзичливих сусідок — найм’якше, що чуєш на свою адресу. Мартин зробив її жінкою, змусив вилізти із засмальцьованого крісла в редакції інтернет-порталу і вийти назустріч собі реальній, видимій, і не злякатися. Носити його було не так легко і в буквальному сенсі, і переносному, з усім його віком та досвідом. Мама спершу не давала їй життя, все казала, Галю, подивися, Галю, чи залишилося в нього щось ціле нижче пояса, інакше навіщо він тобі такий. Вона не надто переймалася цим, все одно сумнівалася, що зможе виносити здорову дитину, але мати не вгавала. У перші тижні після того, як вона забрала Мартина з лікарні, він мився і перевдягався сам, хай скільки часу й зусиль це в нього забирало, і вона мало знала про його тіло. Тож, коли роздивлялася його сплячого, почувалася майже принцесою з казки, що при свічці намагається роздивитися лице свого зачарованого чоловіка, якого досі так і не бачила. Звісно, з поправкою на реальне життя — дивитися доводилося зовсім не в обличчя. Там усе виявилося на місці, хоч і поранене дрібними осколками. За казковою логікою, тоді мала вдарити блискавка, принц мав прокинутися, сказати: «Що ж ти накоїла, жінко!» — і зникнути. Але з поправкою на реальність блискавка не вдарила, а принц зник дещо пізніше. Коли вони їхали на це грьобане море, Галка певна була, що він відволічеться, на його поранення так не звертатимуть увагу, як вдома. Пішла випити апероль із цим жалюгідним місцевим жиґоло з двох міркувань: довести собі, що бодай трохи приваблива, і довести Мартину, що вірить у себе, завжди віритиме, як обіцяла. Тільки один коктейль, вона не збиралася заходити далі. Хто ж знав, що так вибухне його посттравматичний синдром! Не заставши Мартина в номері й вибігши надвір, Галка виявила, що безногого чоловіка, який кудись рвучко прямував на візку, запам’ятало більше людей, ніж вона очікувала. Зараз, зараз, іще трохи, вона вже бачить візок, аби лише той так не прискорювався. У казці принцеса у пошуках свого зниклого чоловіка мала зносити сім пар залізних чобіт і стесати ноги до крові за сім років. У неї не було залізних чобіт, лише одна хвора нога. І семи років не було, не було навіть семи хвилин. Галка прекрасно розуміла принцесу вже зараз.
Один різкий рух на останньому подиху — і вона наздоганяє візок, хапається за його спинку, та їй бракне снаги його зупинити. Візок, розігнавшись, смикає її щосили вперед, і вона не втримується на ногах. Але, падаючи, вмить встигає перекинути візок на бік. Мартин викочується з нього, і вона накриває його своїм тілом. Обоє безгучно плачуть. Мартин сичить від болю в обдертому плечі й розфокусовано дивиться на білі порхавки багатоповерхівок біля моря — все чекає, що вони ось-ось вибухнуть і забризкають півнеба чорним людським насінням.
