Наталья, мать пятерых детей
Женя, программист
Маша, студент
Федор, профсоюзный активист
Гоша, журналист
Надя, специалист с коммуникации
Инна, общественный активист
Гриць, поет
Разгон 30 ноября
Маша: До цього ми всі традиційно - якось звичажно - протестували на кухнях і по квартирах, але от якась пройшла грань, це була остання крапля, коли не вийти вже було неможливо. Мені бабуся колись розповідала, що вона маленькою дівчинкою сапала в полі буряки, і от так пішла вперед-вперед в поле, обігнавши всіх їх. Їй кричать жінки типу там: «Марусю! Кидай все!», вона каже: «Чого?», - «Війна почалась!». От, так само тут. Ми прокинулись зранку, і Кльопа мені сказала: «Ми проспали революцію. Почалась революція».
Гоша: В субботу был очень злой протест, не организованный никем: без политики, без сцены, без ничего. Была очень большая заряженность энергии, какая-то нереальная. И я стоял на Михайловской площади и был такой закат, вообще. Такой красный, алый, как будто какая-то атомная бомба взорвалась. И я стоял на Михайловской, смотрел в сторону Софиевской. Наверное, на то и есть поэзия, чтобы такие вещи высказывать, потому что иначе их высказать очень трудно. Огромное количество очень злых людей. Было видно, что у многих сдают нервы. Видно, что человек адекватный, но он не выдерживает, стоит в толпе и вдруг резко начинает орать. Холодный воздух, министерство внутренних дел напротив пустое, ни одного милиционера на площади, и с той стороны в метрах двухстах колокольня Софиевской церкви, памятник Хмельницкому и такое абсолютно красное, алое небо. И спускаются сумерки. Мощнейшее вообще впечатление! Тогда я понял, что это уже не просто протест.
Штурм Банковой 1 декабря
Гоша: Я помню другое. Я иду по Крещатику. Захваченные здания, куча людей, ни одного милиционера опять же. И я иду по Крещатику, и какое-то определенное такое чувство - специфическое. Я думаю очень много людей это тоже чувствовали там. Чувство какой-то своей силы, которая не совсем адекватна. Какое-то чувство, то ли безнаказанности, анархическое... Какой-то такой бесконечной свободы.
Женя: Когда захватили КМДА я пришел туда через несколько часов уже с камерой запечатлеть это. И у меня был вопрос: а кто эти ребята, которые стоят? Одну охрану смели, но появилась новая охрана, такие здоровые ребята в масках. Которые непонятно как действуют, которые вроде как бы и свои, но непонятно, кого они пускают на верхние этажи, кого не пускают, по каким правилам они вообще функционируют. Ну что, тысяча захватила это КМДА, а те же пятьдесят человек, они расставили своих и они уже устанавливают свои порядки. Через несколько дней я пришел опять в КМДА, и там уже в сессионном зале – его часть отгородили – и туда уже обычных людей не пускают. Я давай вот с этими охранниками как-то беседовать о том, что вот смотрите через неделю вы вообще перекроете вход в КМДА, а что будет через месяц? Вот, как убить дракона и не стать им самому?
Разгон 11 декабря
Инна: Всі матеріальні речі сховали, всі ночували в ту ніч на Майдані. І це вже було пізня година, ну вони двадцять минут першої прийшли, чи в двадцять п'ять хвилин першої прийшли, десь так. О дванадцятій я закінчила роботу, ну там ще наші друзі підійшли, і я кажу: «Давайте двадцять хвилин от тако, давайте про якусь дурню поговоримо». А ми, ну, багато знайомств і люди близькі по духу, і почали вже згадувати якісь такі неймовірні речі, знаєш. І один хлопець розказував, як порося заколоти він хтів, попробувати своїми силами. І розказував, як вони за ним ганялися, ганялися. Потім там ще якісь такі історії були, як вони дівчатам на фотоапарат всякі дурні фоткифоткали. А я кажу: «Двадцять хвилин і йду додому спати, бо зморилася, все». І тут спускається Беркут.
Маша: Я зайшла в КМДА. Там вже повна бойова готовність, стоять хлопці, вишикувались в ряди, пожежні шланги вже спустили з вікон, щоб поливати, олія стоїть ящиками, щоб поливати сходи, якщо Беркут почне бігти, столи вже якийсь стоять, якась проволока натягнута на сходах, ну тобто це повна бойова готовність.
Я бачила, як дорослі чоловіки, таків істериці, казали: «Блядь, щас будуть убівать, щасбудутубівать!». Нерви насправді здавали, ну бо так воно було. Хоча всі загалом тримались там достойно.
Работа. Волонтёрство. Активизм.
Инна: Так само треба розуміти, що люди на Майдані не просто стоять, вони ще й за свої гроші стоять. Я взяла відпустку на два тижні за власний рахунок. Приїхав мій шеф, він робив Майдан у 2004 році. Він приїхав подивився, в яких я умовах, він взагалі з друзями приїхали на Майдан. Коли він побачив лежачий протест під ГПУ, коли він побачив мене там на інтерв'ю якомусь, він мені подзвонив і сказав, що до нового року я тобі оплочу, тому що ти не просто тусиш на Майдані, а допомагаєш хлопцям отримати свободу.
Маша: Час зжимається, і ти, ну... Ну, по-перше, ти забуваєш про домашню їжу, ти не встигаєш просто дома готувати. В тебе режим, наприклад, ніч проводиш на Майдані, о сьомій ранку їдеш з Майдану, приїжджаєш додому, приймаєш душ, і ти розумієш, що тобі вже потрібно їхати в Могилянку. Причому, коли ти приїжджаєш додому о сьомій ранку ти чесно собі кажеш, що нє-нє-нє, от зараз після Могилянки я поїду додому спати. Але ти з Контрактової їдеш назад, і так як я живу на Голосіїво, то це Контрактова і через Майдан. І перед цим ти собі клятвено пообіцяв, що нє-нє-нє, я поїду відісплюся, я дуже хочу спати. Але ти проїжджаєш Майдан, і ти не можеш... Ти виходиш і кажеш собі: «Ну, я просто вип'ю чашечку кави, просто постою подивлюся, просто, ну, п'ять хвилин». І врешті о сьомій ранку... Ти знаходиш собі роботу завжди. За ці дні це було там, починаючи від прибирання сміття, коли ми витягнули десь мішків двадцять сміття і завершуючи тим, що я там робила канапки, координувала якусь поставку води, дров, допомагала в прес-центрі, допомагала в інфо-центрі. Насправді, Майдан хороший тим, що людина може вибрати собі сферу занять.
Майдан
Наталья: Значит, внутри нас действительно всё есть, люди ничё не просят. Я сама такая, шо прихожу, думаю - тогда еще много снега было – думаю, вот бы почистить. Я ходила якогосьпатыка нашла, начала бить. Потом уже другие, потом уже лопата появилась. Пошел процесс, и мы так и потом шкрябали. То есть, внутри нас всё это есть. А вот тут от наверху с Жовтневого мешки спускали с горки. Мне вообще это понравилось. С горки едет, потом его ловят, потом еще ниже опускают. Я такое видела в тайге, у нас лес так опускали. Бревно так едет по жёлобу, а тут мешки.
Гриць: Формували плейлісти для Євромайдана, ну типу пісні, які будуть грати в честь європейської інтеграції. І це всьоблядь було якісь українські сука шароварні пєсні козацькі. А у нас далі блядьвотетавсьо, о блядь разом нас багато, а калина не верба блядь, сумно-сумно аж за край, і вся ця дєпрєсіянахуй, потом блядь веселі, брате, часи настали. Про цей гімн, який написав Положинський я вообщємолчу. Відкрийте, сука, збірник козацьких дум, там триста штук, як мінімум! Чому далі блядь у нас сцені дует Ейфорія?!
Гоша: Я в принципе неорганизованный человек сам по себе, поэтому для меня какое-то социальное время, структурированное какими-то отрезками времени, повторяющимися какими-то действиями, оно вообще для меня важно на самом деле и, оно помогает мне держаться в рамках, ну, какой-то жизни структурированной. И когда началась вот эта ерунда, у меня даже это время рассыпалось, то есть я уже не в редакции постоянно. Суть любого протеста такого заключается в том, что люди показывают, что они могут подчинить себе свое время и пространство.
Маша: Коли я тримала барикади я напевне кілька десятків разів почула про те, що... Серед чоловіків, які знаєш повертаються, ти з ними плече до плеча стоїш, тримаєш ці барикади, і вони повертаються, знаєш, дивляться в обличчя: «Та ти жінка! Йди звідси!». І це було постійно, на що у мене була проста відповідь: «Я передусім громадянка і у нас рівні права, старий, читай Конституцію».
Це невеличка така республіка – країна в країні. Російський якийсь журналіст нещодавно у своїй статті порівнював це із Запорізькою Січчю, типу от така вольніца, ну насправді трохи не так, але це напевне перша країна в моєму житті, в якій мені типу насправді комфортно жити.
Федя: Оказавшись здесь... Тем более, здесь уже второй или третий вечер закрывают уже двери от центрального входа, ты чувствуешь себя хоть и частью Майдана, но какой-то такой - автономной. И я человек неверующий, никаких сантиментов насчет ни религии, ни церквей не ощущаю. Но вот эта вот какая-то церковная атмосфера, эта закрытость, она, видимо, как-то на меня давит. И если здесь, допустим... Ну, вот например, например вчера вечером, когда я лег спать, я обнял Наташу, у меня начались перед глазами вспышки. Примерно вот такой вот картинки, какой мы сейчас перед собой видим, да. Монастырская стена, черное небо и золотые купола, где-то с боку. И мне стало не по себе, потому что перед этим я делился с Наташей ощущением, когда я выключаю свет ночью, снимаю с себя одежду и ложусь в кровать, я на столе, не столе, а на стуле складываю вещи возле кровати, и укладываю вещи возле кровати, мне кажется, что я по-прежнему стою здесь и в темноте, в сумерках роюсь в вещах, пытаясь наощупь определить, что-то сложить. Если здесь это мне как-то нормально, то дома в эти моменты мне становится страшно. Как-то неприятно. Я не знаю, почему меня так впечатляет, хотя здесь я этого не чувствую. Мне вчера эти вспышки как-то напугали, потому что, ну блин, здесь же на самом деле какое-то реально происходит безумие, что-то ненормальное. Все эти люди, которые тут ходят, какая-то странная своя атмосфера, какая-то внутренняя этика и уже какой-то устоявшийся распорядок! Какое-то непроговоренное идеологическое дно, признаваемое всеми по дефолту. Во всем этом очень много безумия, ну которого всегда много! Ну, не как какого-то революционного ожидания. Я не знаю, что там люди чувствовали на площади Тахрир или ночью на площади Таксим, или, что чувствовали там революционные матросы, сидя у костра, там во время гражданской... Наверное, что-то похожее.
Конец
